– То слухайте ж сюди, мій великотовчений друже, - почав Бруно. - Не так давно жив у нашому місті один премудрий некромант і чорнокнижник, на ймення Майкл Скотт, шотландець родом; наші імениті люди, з яких уже мало хто живий зостався, у великій мали його шанобі; перед тим, як од нас поїхати, він лишив тут на їхнє слізне прохання двох своїх знаючих учеників і наказав тим ученикам безодмовно виконувати всі бажання тих шляхтичів, його шанувальників, і вони не раз помагали їм у любовних та інших справах. Уподобавши згодом наше місто і звичаї городян наших, ті вченики вирішили зостатися тут назавжди і заприязнилися з деякими нашими краянами - шляхтичами й міщанами, багатими й бідними, аби їм під натуру підходили. Щоб же сим своїм друзям краще догодити, завели вони таке товариство чи братство, куди ввійшло чоловік двадцять п'ять; усі братчики мають збиратися принаймні раз на місяць у тому місці, де скажуть їм чарівники: кожен говорить там про своє бажання, і тої ж ночі воно здійснюється. Ми з Буффальмакком теж потоваришували з чарівниками навсправжки, і вони ввели нас у те братство. Ех, скажу я вам, як зберемося ми ото всі гуртом, то подивились би ви, які там килими на стінах у бенкетній залі, які столи, по-царському накриті, які гарні та гожі слуги і служниці, що за кожним братчиком ходять, які пляшки, чарки, ковші, полумиски - їмо і п'ємо все ж то з щирого срібла-злота, а що вже наїдки, то яких тільки немає: все те подається, хто коли й чого забажає. А яка там музика милозвучна грає, які співи мелодійні лунають - того і в казці не сказати; а скільки свічок на тих учтах згоряє, а які там лагоминки їдяться, а які вина коштовні п'ються! Та й не думай же, голово моя макоцвітна, щоб ми там сиділи одягнені оттак, як бачите: найпослідущий із нас там за імператора здається, такі на нас пишні шати та оздоби дорогоцінні. Але найбільша нам утіха - то жінки-красуні, що на наше бажання з усього світу туди переносяться: там ви можете побачити принцесу Дзюндзю Волохату, царицю Золотокозії, султаншу вавилонську, ханшу узбецьку, князівну лапонську, королівну вербогруську і панну Вертигузку. Та що там, усіх не перелічиш - туди злітаються всі володарки світу; буває там навіть сама Гергепа попа Івана. Слухайте ж, що далі. Поп'ють ото всі, поїдять, потанцюють трохи, а тоді ті красуні ідуть у кімнату - кожна до того, на чиє хотіння вона туди прилетіла. А кімнати ж там які - не кажи ти райські, такі воздобні, а в них пахощі всякі так і плавлють, як у вас в аптеці, коли тмин на ліки трете, а постелі такі, що куди тобі венеційському дожеві - господи, як розкішно в них спочи-вається! А які вони всі ткалі завзяті, як шпарко ногами в підніжки совають та лядою пригупують, щоб кріпше ткалось - ви того й думкою здумати не можете! З усіх братчиків найкраще, либонь, живеться мені та Буффальмаккові, бо він здебільшого викликає французьку королеву, а я англійську, а то ж найбільші в світі вродливиці, і нас вони так люблять, що ні на кого іншого й дивитись не хочуть. Не дивина, що ми можемо гараздувати й веселитись паче всіх інших людей, коли нас такі кралі кохають; я вже не кажу про те, що варто нам побажати яку тисячу або й дві червінців, то зразу й дістанемо - в обидві жмені. Отеє ж ми й називаємо «колобродити», так як ото корсари по морю гуляють, тільки тії, як кого пограбують, то вже добра тому не вертають, а ми покористуємось ним та й вертаємо. Тепер ви знаєте, вельмишельмо-ваний маестро, що то значить колобродити; та глядіть же, нікому про те нічичирк; я й так уже багато розказав вам, а більше не розкажу, і не просіть.
Маестро, що його наука не сягала, мабуть, далі того, як дітям шолуді виводити, повірив тій Бруновій баєчці, як щирій правді, і закортіло йому до смерті й самому до того братства колобродів пристати. Він сказав Брунові, що справді немає дива в тому, що вони живуть так весело, і ледве стримався, щоб зараз же не попросити маляра ввести його в те братство. Медик вирішив спочатку ще більше Бруна пришанувати, а тоді вже його про те діло прохати. Він водився з ним увесь час, запрошував його до себе на обід і на вечерю - так уже перед ним розпадався, так його, мовляв, любив, що, здається, й дихнути без нього не міг. Бруно плавав, як вареник у маслі, і, щоб оддячити гостинному господареві, намалював йому в залі картину Великого Поста, над дверима до спальні - Божого баранця, а з вулиці коло входу - урильник, на признаку пацієнтам; крім того, вчистив у галереї ще й котомишодраків-ку - ся картина лікареві дуже подобалась. Інколи вранці Бруно казав лікареві, як напередодні в нього не вечеряв:
– Сю ніч я знов ходив колобродити; англійська королева вже трохи мені набридла, то я викликав собі Самодайку Великого Псиногавка.
– А що воно за Самодайка? - питав маестро. - Я таких імен не знаю.
– Воно й не дивно, маестро, - одказував Бруно, - бо про них, наскільки мені відомо, не писав ні Ціпокрад, ні Абецина, ні жодна інша медицина.
– Ти хочеш сказати Гіппократ і Авіценна? - поправляв лікар.
