Уже перед тим Сікурано зводив якось Амброджуола до султана, що з цікавістю вислухав од купця оповідання про його пригоду; тепер же, дізнавшися про приїзд Бернабо, вирішив він, що настав час діяти, і, вигодивши зручну хвилю, попрохав султана, щоб той призвав перед себе обох купців і змусив Амброджуола як не просьбою, то грозьбою розповісти в присутності Бернабо все по правді, як там у нього було діло з тою мадонною Дзіневрою. Султан викликав їх обох і, як вони з'явилися, з суворим виглядом зажадав од Амброджуола в присутності багатьох двораків, щоб той признався по правді, яким чином виграв він у Бернабо п'ять тисяч золотих червінців; тут же стояв і Сікурано, на якого Амброджуоло покладав був надію, але недавній приятель позирав на нього ще грізніше і залякував тяжкими муками, як не признається у всьому. Тоді Амброджуоло, притиснутий із двох боків і не сподіваючись, зрештою, більшої кари, ніж повернення тих п'яти тисяч і вкрадених речей, хоч-не-хоч мусив розказати привселюдно геть-чисто все по правді, як було діло. Як Амброджуоло доказав усе до краю, Сікурано, нібито виконуючи волю султанову, звернувся до Бернабо й спитав:
– А що зробив ти своїй жінці через ту брехню? На те одвітив Бернабо:
– Через утрату грошей і через ту неславу, якою мене вкрила (так мені здавалось) дружина моя, поклав я на неї великий гнів і велів слузі своєму убити її; потому, як сказав мені той слуга, вовки розшарпали її тіло.
Вислухав усе те султан, та не розумів іще, куди гне Сікурано, що влаштував сей допит, аж той обізвався до нього сам:
– Володарю мій і пане, ви бачите навіч, які гарні в тої доброї жінки і муж, і коханок. Сей позбавляє її честі, знеславивши її добре ім'я, і воднораз оббирає її мужа; той, вірячи більше чужій брехні, ніж її щирості, в якій міг за довгий час спільного життя пересвідчитись, каже її забити й вовкам на поталу оддати. Опріч того, і муж, і коханок так її люблять і так шанують, що хоч і довго жили з нею, а вже не впізнають її. А щоб ви, пане мій, ще краще зрозуміли, чого і сей, і той заслужили, то обіцяю вам, - якщо тільки з ласки вашої зво-лите покарати дурисвіта й помилувати одуреного, - привести тую жінку перед ваші і їхні очі.
Султан, готовий у всьому вволити Сікуранову волю, пристав на те прохання і сказав, нехай він приведе ту жінку. Бернабо, що певен був у її смерті, дуже тому здивувався; Амброджуоло побачив уже, що непереливки, одними грішми тут не відбудешся, і, не знаючи, добра чи лиха од того сподіватися, чекав її приходу, немов очманілий. Діставши згоду од султана, Сікурано упав, плачучи, перед ним навколішки і промовив - уже не чоловічим голосом, бо годі було чоловіка вдавати:
– Пане мій, я - бідна, нещасна Дзіневра, що тинялася шість років світами в чоловіцькій постаті, брехливо і злочинне знеславлена сим зрадником Амброджуолом і віддана сим лютим і неправедним мужем служебникові на заріз, а вовкам на з'їжу.
І, роздерши на собі пазуху, показала перса, появивши себе жінкою в очу султана і всіх присутніх. Потім, обернувшись до Амброджуола, спитала його гнівно, коли се було, що він ночував із нею, як про те хвалився. Пройдисвіт уже впізнав її, та не сказав ні півслова - од сорому йому заціпило.
Султан же, що мав її доти за мужчину, не міг із дива вийти - все, що він тут почув і побачив, здавалось йому сном, а не дійсністю. Нарешті, отямившись із чудування і впевнившись, що все те діється усправжки, превелику оддав пошану поведінці мадонни Дзіневри, званої доти Сікурано, і вдачі її, і витривалості, і цнотливості. Тоді казав дати їй пристойне жіноче вбрання і дівчат на послугу і дарував, як пообіцяв, животом Бернабо, хоч він і заслужив смерті. Той же, впізнавши дружину, упав перед нею навколішки і, плачучи, благав у неї прощення. Вона добротливо пробачила йому, хоч він того був і невартий, і приголубила його ніжно, як мужа свого.
Потім того султан повелів прив'язати Амброджуола десь на видноті і на спеці сонячній до стовпа, вишмарувати його медом і потіль не одв'язувати, покіль сам не впаде; так же і зробили. Крім того, наказав султан оддати мадонні Дзіневрі все добро пройдисвітове (а добра того було стільки, що і в десять тисяч дублонів не вбереш); тоді спорядив розкішну учту на честь Бернабо, яко мужа її, і самої мадонни Дзіневри, яко найдостойнішої женщини, і подарував їй клейнода-ми, золотим да срібним начинням і грішми стільки, що знов понад десять тисяч дублонів набігло. Як же учта скінчилася, велів нарихтувати корабель і дозволив їм, як вони того хотіли, повернутись до Генуї. Приїхали вони туди веселі і багаті -пребагаті, і всі вітали їх із шаною великою, особливо ж мадонну Дзіневру, яку вже давно були поховали. До самої смерті всі поважали її, яко жінку мудру і статечну. -
