Паганіно ж, таку гарну бранку собі залучивши, був вельми радий; він не мав жінки і вирішив залишити її при собі. Красуня гірко плакала, а він потішав її ласкавими словами; коли ж настала ніч, він, не дбаючи про календар і не турбуючись жодними святами й присвятками, зачав утішати її ділами (бо слова, як йому здавалось, мало тоді вдень допомогли) та і втішив-таки так добре, що не допливли вони й до Монако, як судія і всі його закони вилетіли їй з голови. Зажила вона рада та весела з тим Паганіном, а він, у Монако її привізши, не тільки потіху вдень і вночі їй давав, а ще й шанував її, як би дружину свою законну.
Через який там час унесено в вуха мессерові Річчарду, де його жінка. Він запалився бажанням повернути її якнайшвидше і, гадаючи, що ніхто краще за нього не зможе сієї справи зорудувати, вирішив сам повезти за неї викуп, скільки б там із нього не заправили. От сів він на корабель, приплив До Монако і справді побачив там свою жінку. Вона теж його помітила і того ж вечора сказала про се коханцеві своєму, виявивши йому одночасно, що вона гадає чинити. Другого Дня вранці мессер Річчардо побачив Паганіна, познайомився з ним і за короткий час став уже запанібрата; Паганіно ж не показував виду, що його знає, і вичікував, що той буде йому казати. Коли мессерові Річчарду здалося, що настала слушна мить, він постарався якнайліпше і якнайприязніше одкрити йому причину свого приїзду і прохав його взяти який завгодно окуп, лиш вернути жінку. На те одповів Пага-ніно з веселим видом:
– Але ж дуже прошу, пане мій любий! Коли хочете знати, у мене й справді живе одна молодиця, тільки я не відаю, чи то ваша жінка, чи, може, ще чиясь - я ж бо вас не знаю, а з нею знайомий теж недавно, відколи вона в мене живе. Якщо й справді ви її чоловік, як ви кажете, то я, маючи вас за людину благородну, поведу вас до неї і вона вас напевне впізнає: коли вона скаже, що ваша правда, і захоче піти з вами, то нехай; дасте мені за неї окупу, що з ласки вашої самі положите. Як же ні, то не подоба вам її од мене вимагати, бо я чоловік молодий і, як усякий інший, можу тримати собі жінку, особливо ж таку, як вона, що любішої за неї я зроду не бачив.
Тоді сказав мессер Річчардо:
– Цілком певно, що то моя жінка; скоро ти поведеш мене до неї, побачиш сам, що так воно і є: вона одразу ж кинеться мені на шию. Нехай буде так, як ти надумав; я пристаю на все.
– Гаразд, - сказав Паганіно, - ходімо.
От прийшли вони до Паганінового дому, сіли в світлиці, і Паганіно велів покликати до себе жінку; вона вийшла із своєї кімнати і привітала мессера Річчарда так, ніби то був якийся чужинець, що завітав у гості до Паганіна. Сеє побачивши, судія дуже здивувався (думав, знаєте, що вона його хтозна з якою радістю зустріне) і сказав до себе подумки: «Мабуть, із того суму й безконечного горюваня, що втратив її, я так змінився, що вона мене не впізнала». До неї ж озвався такими словами:
– Жінко моя люба, дорого ж мені стала та рибна ловля, що на неї я тебе запросив! Що вже я побивався за тобою, того ніхто на світі здумати не може, а ти, бач, і не впізнала мене, так байдужно до мене привіталася. Хіба ж ти не бачиш, що се я, твій мессер Річчардо? Я приїхав сюди, щоб заплатити сьому достойному чоловікові, скільки він захотів би, аби тільки забрати тебе й одвезти додому, а він, спасибі йому, згодився оддати мені тебе за таку ціну, яку я сам покладу.
Жінка повернулась до нього й сказала, осміхнувшися злегенька: - Мосьпане, се ви до мене говорите? Глядіть же, чи ви часом не вклепались, бо я от таки добре знаю, що не бачила вас ізроду.
А він їй:
– Що-бо ти кажеш, ось придивись до мене краще та пригадай гарненько, то й побачиш, що я твій муж, Річчардо ді Кіндзіка.
А вона йому:
– Даруйте, мосьпане, може, воно й не випадало б так довго на вас дивитись, як ви того бажаєте, та я вже досить на вас надивилась і можу з певністю сказати, що ніколи вас не бачила раніше.
Мессер Річчардо подумав собі, що, може, то вона прикидається із страху перед Паганіном і не хоче признатися до нього в присутності корсара; тим-то через якусь хвилю він попрохав у господаря дозволу поговорити з жінкою сам на сам. Паганіно пристав на те, з одною лише умовою - щоб мессер Річчардо не важився цілуватись проти її волі, а жінці сказав, щоб пішла з ним до своєї кімнати, вислухала все, що він мав казати, і відповіла йому, як сама хотіла. От пішли вони удвох до неї в кімнату, посідали, і мессер Річчардо заговорив ізнову:
– Серденько моє кохане, душко моя солоденька, на-дієнько моя люба, невже ж ти й тепер не впізнаєш того Річчар-да, що любить тебе дужче, ніж самого себе? Як же се може бути? Чи я вже так змінився? Оченя ж ти мов каре, ну, глянь же на мене ще раз, придивися краще!
Жінка засміялася і не дала йому говорити далі.
