Амброджуола ж іще того самого дня було прив'язано до стовпа й вимазано медом; він сконав у великих муках, бо оси, мухи й ґедзі (а їх у тому краї тьма-темрява) скусали і сточили його до самої кості. Довго ще біліло там ніким не рушене його маслаччя, на сухожиллі теліпаючись, і свідкувало всякому, хто бачив, про його плюгавство. Оттак попався дурисвіт одуреному під ноги.
Паганіно з Монако викрадає жінку в мессера Річчарда ді Кіндзіка; дізнавшись, де вона є, чоловік їде туди і, заприязнившися з Паганіном, просить повернути йому дружину. Той дає їй на волю - вертатись чи лишитись, вона ж не хоче йти до чоловіка, а по його смерті одружується з коханцем
Уся чесна компанія вельми вподобала прегарну королевину притчу, а найдужче Діодей, що мав того дня розказувати остатній. Похваливши за все попередню оповідачку, він почав:
– Прекрасні дами, одна обставина з королевиної історії примусила мене перемінити свій намір і розповісти замість задуманої пригоди зовсім іншу - маю на увазі дурість Бер-набо (хоч усе й скінчилося для нього благополучно) і всіх інших, що думають подібно до нього, ніби в той час, як вони гуляють десь по світу, то з однією, то з другою любо жартуючи, жінки їхні, що дома лишились, сидять собі на піснині, скоромини не вживаючи, буцімто ми не знаємо, родившись серед них і вирісши, до чого вони ласі. Оповідкою своєю хочу я показати велику їхню глупоту і ще більшу нерозумність тих, котрі, вважаючи себе сильнішими за природу, можуть робити діло тільки язиком, ще й інших силкуються на свій лад повернути, хоч те натурі їхній і геть-то суперечить.
Так от, жив собі в городі Пізі судія, більше розумом, аніж силою тілесною обдарований; звали його мессер Річчардо ді Кіндзіка. Будучи тяжко багатим і сподіваючись, мабуть, що зможе вдовольнити жінку досконалим знанням законів, шукав він собі з горливістю великою молодої та вродливої дружини, хоч мусив би стерегтися саме такої, якби тільки вмів не лише іншим, а й собі добру пораду дати. Чого ж шукав, те і знайшов - мессер Лотто Гваланді дав за нього дочку свою Бартоломею, що була, може, найкращою і найгарнішою дівчиною в тому місті, хоч вони там мало не всі такі вертливі, як ласочки.
Судія привів молоду до свого дому з великою пишнотою і справив гучне та бундючне весілля. Уже першої ночі спромігся він ледве один раз виконати свій подружній обов'язок, та й то з тяжкою бідою, а вранці, як чоловік худий, сухорлявий та недолугий, мусив покріпляти сили свої білим вином, солодощами та іншими ліками. Оцінивши аж тепер по справедливості свою спроможність, пан судія почав навчати дружину календарю, що найкраще згодився б школярам і був укладений не інакше, як у Равенні. Як його послухати, то не було такого і дня, щоб на нього не припадало якогось свята чи присвятка, шануючи які чоловік і жінка мали з різних причин утримуватися од усяких зносин; сюди ж додавались пости великі й малі, передсвяття апостольські і всіх святих, п'ятниці та суботи, ну й неділі (бо то, мовляв, день Господній), та ще певні кватири місячні і сила-силенна всяких інших виїмків - йому, бач, здавалося, що спілкування з жінкою можна одкладати на такий довгий термін, як цивільні судові справи. Отак і жив він із дружиною (хоч і вельми їй було досадно, що хіба раз на місяць він до неї пригорнеться) і стеріг її пильно, щоб, буває, хтось інший не вказав їй на робочі дні, як він указував їй на святкові.
Одного разу влітку, за великої спеки, заманулося мессе-рові Річчарду поїхати до свого прегарного маєтку біля Мон-те-Неро - погуляти там кілька день, подихати свіжим повітрям; жінку свою красуню він теж узяв із собою. Щоб розважити її, він улаштував одного дня риболовлю: сам сів із рибалками в один човен, а жінку з товаришками посадив у другий, та й попливли собі, і так зарибалились, що незчулися, як запливли од берега на кілька миль у чисте море. От пильнують вони тої риби, коли се надплив туди галерою своєю Паганіно да Маре, голосний того часу корсар; помітивши човни, він рушив до них; вони навтіки, та він усе-таки наздогнав того, де були жінки, і, побачивши там красуню Бартоломею, не бажав собі іншої здобичі - на очах у мессера Річчарда, що був уже на суходолі, він узяв її до себе на галеру та й поплив у море. Нема чого й казати, як журився тим пан судія, що ревнував жінку свою і до тіні, не то що. І в Пізі, і в іншіх містах скаржився він на тих лиходіїв-корсарів, та все було намарно - він-бо не знав, хто саме викрав його жінку і куди її завіз.
