І Миха розповів про відвідини майора Слісаренка, про результати експертизи, про те, що фальшиві гроші виготовлялися на кольоровому копірі й так далі.
— На кольоровому копірі? — перепитала тітка Нюся. — У мене чоловік з роботи притягнув якийсь старий списаний копір. Місяць з ним мучився, але відремонтував! Андрійко такий щасливий! Постійно біля нього вовтузиться!
— І що за апарат? — поцікавився Миха.
— Ой, я на цьому не розуміюся. В малого запитайте.
— Наталю Олександрівно, а що у вас? Про пологовий будинок Яна вже сказала, а з дитячою поліклінікою?
— Подруга сказала, що завтра до дванадцятої мені виписку зробить.
— Тільки до дванадцятої? Жах! Коли ж ми їх перевірятимемо?.. — засмутилася Настя.
— Мамо, може ми їй якось допомогти можемо? Ну, щоб швидше… — запропонувала Яна, але мама похитала головою:
— Це ж реєстратура. Туди сторонніх не пускають. Якщо хтось побачить, то Таню можуть і з роботи звільнити.
Миха раптом підвівся:
— Я в хату… на хвилинку… я зараз…
Малий Андрійко, як і слід було очікувати, сидів за комп’ютером і очей не зводив з монітора, на якому два бевзі в камуфляжі бігали й стріляли один в одного. Миха подивився на гру, а тоді поклав руку хлопчикові на плече.
— Андрюхо, відірвись-но на хвилинку.
— Не можу! Мене саме атакують!
Миха взявся за спинку крісла й різко повернув його.
— Ой! — скрикнув малий. — Ти що!
Комп’ютерний Андрійків супротивник тим часом застрелив свого недруга з доволі химерної зброї, схожої водночас і на гармату, й на кулемет.
— Ти! — обурився Андрійко. — Та я тобі!..
— Андрійку, помовчи хвилинку й відповідай на мої запитання. Якої марки копір у вас вдома?
— Ну, «Окі». І через це…
— Мовчи! Гроші на ньому копіював?
— Гроші? Ну, цей… Пробував… — Хлопчик спробував розвернутися до комп’ютера, але Миха йому знову не дозволив.
— Які гроші? Коли? Навіщо?
— Так, по приколу… Взяв якось у мамки двісті гривень і спробував. Хотів копір перевірити. Нічого… Класно вийшло.
— Ти сюди цю двохсотку привозив? — продовжував допит Миха.
— А навіщо…
— Правду кажи, — натиснув Миха.
— Ну, привозив. Я минулого разу за цю залізяку сів, тут Яна вбігла — раз! — сюди, на поличку, гроші поклала і побігла. Два папірці по двісті гривень. Ну… Мені цікаво стало, схожі мої грошики на справжні гроші, чи ні? Я їх на столі розклав, а потім чую — Яна йде. Я гроші назад на полицю, а свою в кишеню.
— І де вона зараз?
— Як де? Я її викинув. Усе? Дай мені спокійно…
— Сиди тихо, малолітній генію. Куди викинув?
— А коли йшли… В кущі бузку, біля хвіртки.
— Ходімо, покажеш. — Миха підвівся зі стільця.
— Та ну тебе… В мене тут… — закапризував Андрійко.
— Вставай, кажу! — І Миха пригостив гостя запотиличником.
— Ти чого б’єшся? — обурився малий. — Я зараз мамі скажу.
— Ходімо! Покажеш, куди свої грошенята викинув! — наказав Миха таким тоном, що Андрійко зрозумів: далі сперечатися не варто.
Вийшли надвір і попрямували до хвіртки.
— Агов! Що там сталося? — запитала з альтанки Наталя Олександрівна.
Миха у відповідь тільки махнув рукою. Вони підійшли до хвіртки й Андрійко пальцем показав на кущ:
— Ось туди… Я її зім’яв і викинув. Я ж розумію, не маленький… А! Он вона! — І він поліз У кущ.
За мить виліз, тримаючи в руці грудочку кольорового паперу, й віддав її Михові.
— Ось! Раденький?
Не чекаючи відповіді, малий побіг у будинок.
Миха повільно й обережно розгорнув грудку.
Це була двохсотгривнева купюра. Він подивився її на світло. Чітко виднівся водяний знак —
портрет Лесі Українки. А жоден копір водяних знаків зробити не може! Це були справжні двісті гривень!
— А щоб тебе… — прошепотів вражений Миха. — Ох і плаче по тобі ремінь…
Він повільно пішов до альтанки. Знайдена справжня купюра остаточно заплутала справу про фальшиві гроші.
Першим помітив Михове збентеження Льоха.
— Гей, Ватсоне! Що сталося? Що ти там знайшов?
Усі подивилися на Миху, а той, насилу переставляючи ноги, зайшов у альтанку. Сів, помовчав хвилину під пильними поглядами присутніх, і поклав на столик купюру.
— Ось… А тепер послухайте мене і, якщо можна, не перебивайте. Тітко Нюсю, у вас вдома з’явився кольоровий копір. Андрійко, великий любитель всієї цієї техніки, вирішив його випробувати. І випробував: виготовив на ньому кольорову копію двохсотгривневої купюри.
— Що?! Так… — почала було тітка Нюся, але Миха застережливо підняв руку, нагадуючи про своє прохання. Тітка Нюся замовкла.