— У минулі вихідні ви приїхали в гості… — і далі Миха розповів усе, про що йому повідав малолітній геній, а далі виклав свої висновки. — Очевидно, що, почувши Янчині кроки, він, поспіхом збираючи, переплутав купюри, і замість своєї, видрукуваної на копірі, поклав у кишеню справжню. Ось цю, — і він вказав пальцем на купюру, яка лежала в центрі стола. — А свою поклав на полицю, де лежали Янині гроші. Так у Янки й з’явилася фальшива купюра, яку в неї вилучили в магазині. Її відправили на експертизу, яка чітко встановила, на якому апараті вона була виготовлена. І цей акт ми прочитали. Щоправда, Льохо, ми обидва роззяви. Не звернули увагу на номер купюри. Ми подумали, що всі фальшивки роблять на копірі «Окі». А на ньому була зроблена тільки одна фальшивка.
— Ой, Михайлику… Слава Богу!.. — радісно і з величезним полегшенням зітхнула Наталя Олександрівна. — Завтра зранку в міліцію…
— З чим? — перебив її Миха. — 3 чим ви підете в міліцію?
— Але… Ось! — Вона взяла в руки двісті гривень. — І я скажу… Я поясню… що…
З кожним словом впевненості ставало дедалі менше.
— Саме так! — завершив її виступ Миха. — Справжня купюра, вона і є справжня купюра. Це не доказ. Копір «Окі» — так! Я не сумніваюся, що експертиза однозначно встановить, що фальшиві двісті гривень, які забрали у Яни, виготовлені саме на цій машині. Петра Івановича випустять. Я в цьому не сумніваюся… Але цілком імовірно, що замість нього хтось сяде. Дати вам три спроби, щоб ви вгадали, хто саме? Швидше за все, це будете ви, тьотю Нюсю. Ну, а якщо й не посадять, то копір точно конфіскують, а вам, тітко Нюсю, впаяють пристойний штраф. Щоб краще дивилися за своїм малолітнім генієм! Ось така ситуація…
— Господи! Нюсю!.. Як же…
— Ой, Наталко… Оце вляпалися! Андрію! Андрію, йди сюди!!! А щоб він згорів, цей чортів копір! Андрію, я кому кажу!!! — заволала тітка Нюся так, що, здавалося, зараз в сусідніх будинках повилітають шибки з вікон.
— Не треба, — твердо сказав Миха, торкнувшись тремтячої жінчиної руки. — Що ви йому зараз скажете? Надаєте нижче спини? То це можна зробити й без нас. А найкраще, нормально йому все пояснити.
— Що ж робити? Михо, що робити?! — схопивши детектива за руку, закричала Яна.
— Шукати справжніх фальшивомонетників, — спокійно промовив Льоха, який за цей час не промовив ані слова. — І тепер у нас залишився тільки один слід — візок.
— Повністю згоден. Тепер усе залежить від того, як швидко ви отримаєте дані з дитячої поліклініки. А наразі я пропоную всім розійтися. По-перше, треба подумати. По-друге, ми все одно сьогодні вже нічого зробити не можемо. І по-третє, дуже вже хочеться їсти.
— Та я… Та зараз… Боже, діти голодні, а я сиджу… — схопилася мама Наталя.
— Спасибі, Наталю Олександрівно, але ми цілий день не були вдома. Треба йти. Самі розумієте… Завтра чекаємо вашого сигналу.
О восьмій ранку мама з Яною були вже біля дитячої поліклініки. Як на те, під реєстратурою юрмилася черга, і її подруга Тетяна повинна була обслуговувати клієнтів, а не задовольняти прохання подруги. Список був готовий тільки до третьої години. Миха, Льоха й Настя, сидячи вдома, аж знудилися в очікуванні сигналу. Миха навіть уявити боявся, що відчувала зараз Яна. Летіли останні години, з доброї волі майора Слісаренка відпущені їм на розкриття справи. Минуло чотири з половиною доби, а вони навіть на міліметр не змогли наблизитися до справжнього фальшивомонетника. Миха нудився світом. То вмикав телевізор: там по всіх каналах йшли детективи, де слідчі успішно ловили злочинців. А він — не міг! То коротав час в інтернеті, але постійно натикався або на недолугі жарти, а йому було не до них, або знову на злочини, які, знов-таки, успішно розкривалися. А він — не міг! Зрештою, намагався заснути, але — не міг!!! Коли на початку четвертої у нього задзвонив телефон, це було наче грім серед ясного неба. Він так довго чекав цього дзвінка, що десь у глибині душі вже навіть не сподівався його почути! А телефон зненацька задзвонив.
— Ну, нарешті! Так!
І за кілька хвилин Миха стояв біля під’їзду, чекаючи на Льоху з Настею. А ще за хвилину вони втрьох уже бігли до Янчиного будинку.
Тітка Нюся ще вчора поїхала з Андрійком додому. Що там відбувалося далі, як вона виховувала сина, для всіх залишилося таємницею за сімома замками. Принаймні, ані тітка Нюся, ні, тим паче, Андрійко ніколи й нікому про це не розповідали.
В альтанці зібралися мама Наталя з Яною, Настя з братом і Миха. Мама виклала на стіл п’ять аркушів паперу, густо списаних дрібним почерком. Миха похолов.
— Скільки ж тут прізвищ? — взявся він за голову.
— П’ятдесят вісім.
— Нічого собі! — голосно видихнув Льоха.
— Ой, мамочко! — зойкнула Настя. — А вже майже четверта година! Коли ж ми це все перевіримо?
— Так… Прізвище та ім’я дитини… Мамине ім’я та прізвище… Адреса та телефон, — бурмотів Миха, перебираючи аркуш за аркушем. — Все чітко, все впорядковано…
Після нього аркуші взяла Настя, потім Яна. Яна, особливо не придивляючись, по-діагоналі, так би мовити, пробігла очима три листочки, але на четвертому щось привернуло її увагу.