Тітка Нюся спершу зацікавлено подивлялася на хлопців, потім повернулася і запитально глянула на маму Наталю. Та, нахилившись до її вуха, сказала неголосно:
— Це не прості хлопці. Це дуже розумні хлопці, й вони справді можуть допомогти.
Тітка Нюся із сумнівом подивилася на Миху, потім на Льоху, а перевівши погляд на Настю, скептично посміхнулася.
— Так-так! Можуть! А ви не знаєте, то й не кажіть! — несподівано викрикнула Яна, помітивши цю посмішку.
Тітка Нюся знітилась.
— Тихо! — твердо мовив Миха. — Ходімо в альтанку. Треба подумати і все обговорити.
У цей час до кімнати зазирнув Андрійко:
— Ма! Чай уже готовий?
— А це що за юний джентльмен? — усміхнувся Льоха.
— Це мій синок. Андрійком звуть.
— Ма, я чаю хочу! І взагалі… поїхали додому, га? Тут же спокійно погратися не дають. То міліція, то ці… — Андрійко неприязно подивився на нових гостей і зачинив двері.
Перший в альтанці заговорив Миха:
— Розкладімо все по поличках. Якщо припустити, а, як я розумію, в цьому сумнівів немає, що Петро Іванович фальшивими грошима не промишляє, то залишається один шлях: цю фальшиву двохсотку йому підкинули. Так?
— Звичайно, не займається! — аж підскочила Я на. — Як ти міг таке подумати?
— Тихо, Яночко, тихо! Я розумію, що ти знервована… Але ми зараз обговорюємо ситуацію. — Миха почухав потилицю. — Звідси запитання перше: хто підкинув? Запитання друге — де? Запитання третє — коли? І запитання четверте — скільки? Яно, ти точно пам’ятаєш, що у тата була пачка грошей?
— Товста пачка. — уточнив Льоха.
— І яких грошей? — додала Настя.
— У тата була товста пачка грошей. Які гроші — я не роздивилася. А пачка була… ну… ось така… — і вона показала пальцями, яка приблизно була пачка.
— А потім Петро Іванович сказав, що у нього цієї пачки не було? — запитав Льоха.
— Ну, так! Каже: яка пачка? Я тобі гроші з гаманця діставав. Але ж не я була напідпитку!
— Стоп! — піднесла руку Настя. — Отже, ти напідпитку не була… Чи не хочеш ти сказати, що тато був під мухою?
Усі зацікавлено подивилися на Настю. Миха застережливо підніс руку:
— Яночко, тільки правду! Ти ж розумієш, як це важливо? Ну? — І накрив її руку, що лежала на столику, своєю долонею.
Яна подивилася на Миху, схлипнула і опустила голову:
— Ну… Він і справді був нетверезий. Вони з друзями обмивали премію в якомусь кафе. Він ще з роботи прийшов раніше, ніж зазвичай. Вони там випили, але не так, щоб зовсім… Однак запах був.
— Стоп, стоп… З якими друзями? — перебив Яну Миха.
— А пам’ятаєш, коли Беччиних цуценят шукали? Вони теж тоді до нас приходили. Василь Андрійович й Андрій Степанович.
— Авжеж! Пам’ятаємо таких! — усміхнулася Настя. — їх Бечка теж не любить.
— Може, з них і почнемо? — запропонував Льоха.
Миха похитав головою. Яна дивилася на нього, як хворий дивиться на ліки, що дають останню надію на життя. Миха заплющив очі й зітхнув:
— Я думаю, що правильніше було б спочатку поговорити з Ігорем Борисовичем. Майор повинен бути в курсі справи, що там, і як. Може, Петра Івановича ось-ось мають випустити? Може, вже розібралися, в чому річ? А може, вже й випустили?
— Уже, так? — схопилася з місця Яна.
— Заспокойся, Яночко! Це тільки припущення, розумієш? — Миха дістав телефон, набрав номер і приклав палець до губ: — Тихо!.. Алло! Ігоре Борисовичу? Доброго дня! Ви на роботі? Ми з Льохою заскочили б, га? Дуже важлива! Для нас, принаймні. Добре, спасибі. Вже їдемо!
Миха сховав мобілку в кишеню.
— Ну, що, майор нас чекає… Яно, будь вдома й нікуди! Настю, приглянь за Яночкою, добре?
— Як? А я не… Так нечесно! — почала обурюватися Настя, але, глянувши на Яну, тут же замовкла і слухняно кивнула головою. — Так, звичайно! Побуду…
Хлопці швидко простували до міськвідділу міліції. Черговий був попереджений заздалегідь, тому без зайвих запитань пропустив друзів до майора. Ввічливо постукали в двері й увійшли до кабінету. Майор відвів погляд від паперів, що лежали на столі, й усміхнувся:
— Давно не бачились, містере Ватсоне й містере Холмсе! Що за невідкладна потреба привела таких видатних детективів до простого мента? Прошу сідати!
— Здрастуйте! Нам, якщо сказати чесно, не до жартів. Ваш старший лейтенант Бараболя заарештував Петра Івановича Костенка нібито за збут фальшивих грошей. — Миха, а за ним і Льоха сіли. — Петро Іванович — Янин батько. Ви її знаєте. Це Настина подружка. Пам’ятаєте, у неї якось цуценят викрали[2]?
Усмішку зі Слісаренкового лиця мов вітром здуло. Він уважно подивився на Миху, а потім на Льоху.
— По-перше, не заарештував, а затримав. До з’ясування обставин. І що ж ви хочете?
— Ігоре Борисовичу, ну… якось… Ми ж давно одне одного знаємо! — Льоха зробив невизначений жест рукою. — Та не міг Петро Іванович такою хімією займатись! Ми в це просто не віримо! Тут якась помилка!
— Підробка і збут фальшивих грошових знаків — особливо тяжкий державний злочин! І тут усі емоції, чутки, сумніви треба відкласти подалі! Це державна справа! Розумієте? Державна! Тому тут важливі тільки факти! А факти такі…
Ігор Борисович підвівся з крісла, пройшовся кабінетом у тяжкій задумі й далі вів: