«А се що знов! Вас двох у безконечній пустелі, і ви ще не в силі жити в злагоді!»
«Тим разом ви причиною!» замітив розгорячений Любченко, «як ви смієте брати на свою совість наче товарину ту невинну Самоєдку, до тогож іще майже дитину!»
Петренко здвигнув раменами:
«Ми в примусовім положенні. Коли дійдемо до побережжа, то відкупимо його гнів дарунками. Впрочім так поступають сливе всі подорожники».
«Це тільки ублагороднює расу», докинув Товаряков зі свого кутка.
Петренко не звернув уваги на сю зідливу замітку.
«Я на се не позволю!» вибухнув знов Любченко.
«Впрочім се моя справа!» закінчив Любченко. «Стям собі, Самоєдка належить виключно до мене». Одначе дивився при тім просто в очи Товарякову, що під тим залізним поглядом потупив зір. Петренко аж надто добре знав, які гадки нуртували в душі сього дужого великана. Ще з Харкова знав, що з десять літ назад Товаряков був жонатий, але грубив із жінкою, що в кінці покинула його. На пароході справляв добре свою службу і навіть у поході тримався добре, тільки надто вже грубо поводивея з ренами і собаками, що завжди доводило до сварки з Любченком. Тільки повага коменданта стримувала досі сі оба цілком супротивні характери. Без «баби» морякови було дуже важко, і Петренко знав, що небавки уся худобячість моряка може вибухнути, але ж не бачив другого виходу. Справа ще погіршилася, коли за тиждень пропали чотири рени, розірвані мабуть вовками. Прийшлося запрягти собаки і покинути частину виряду, і гірше шатро Самоєда. Тепер усі ночували в одній хаті. Щоби не наражати на певну загибіль оставших ренів, спинилися на тиждень над рікою. Моряки дібралися до піску у трьох місцях і скоро наполокали майже кільограм золота. Петренко як найточнійше означив ґеоґрафічне положення сього закутка. Олень потрясав головою: «Тут мало. Підемо там!» і показав напрям рукою. «Та сама ріка. Закрут». Петренко зрозумів, що тут тільки напливове золото, золотоносний кварець мусить находитися значно висше. Коли мали рушати дальше, знов бракувало двох ренів. Подорожні мусіли припняти лещета, бо собаки не могли тягнути навантажених санок. Обличче Самоєда спохмурніло, а Товаряков мстився на собаках. Коли раз копнув пса ногою, за те що йшов надто поволи, Любченко не стерпів і смагнув його батогом по обличчі. Розлютований моряк кинувся на юнака з п’ястками. З Любченком прийшлосьби круто, як би не станув поміж ними Петренко. Щоби захистити юнака сказав:
«Собак не можна напружати за надто, бо пічнуть падати, а тоді ми пропали».
Товаряков тільки люто подивився на свого супірника і затиснув п’ястки, але не осмілився кинути на значно сильнійшого противника. Справа ще погіршилася, бо коли Товаряков не міг нічого зробити комендантові, мстився на Любченкові, коли оставали самі. Любченко мусів носити воду, розпалювати, варити, направляти одежу і упряж, ставити шатро, обкидати його снігом, а Товаряков підганяв його кпинами, а то й штурханцями. Якась гордість не позволяла Любченкові скаржитися перед Петренком.
Здоровлєе досі не покидало подорожніх, але коли запаси взяті з корабля почали вичерпуватися, червоні щоки Товарякова зблідли скоро. Помимо доброго прикладу команданта ніяк не міг звикнути до полярної їжі: трану і мяса. По двох місяцях його щоки почали пухнути: перші обяви цинги. Враз із недугою його характер ще погіршився. Особливо часто насміхався з Любченка, що все ще не міг глядіти як Зерно клалася побіч Петренка.
«А, та се тобі зависно», кпив з юнака моряк, «ти би мабуть і сам не був від того, ге, ге, ге!»
«Мовчи, а не то...» і малі пястуки затискалися, а очи блищали.
«А ну, ну, та ти навіть до дівчини не доберешся», кпив немилосердно моряк. З дня на день положення гіршало. Любченко не міг терпіти присутности не тільки моряка і Зерна, але також Петренка. Сидів у своїм кутку і латав одежу. Коли глянув, то все з нахмареними бровами. Особливо ненависно глядів на чорноволосу Самоєдку з дещо скісними очима, що ні на крок не відступала від свойого пана. Раз навіть Петренко помітив як Любченько потряс ножем за Зерном.
