«Мушу. Бачиш, ти зробив се в нападі якогось божевілля, на вид ненависної дівчини. Так діється у всіх майже злочинах. Се не зміняє ані факту, ані кари. Чи тут, чи там на пароході. Чи хочеш чекати аж на парохід?»
Але Любченько хлипав важко. «Ви сього не зробите, прецінь то не я. Я думав що ви мій приятель. Я...»
«Аж недобре меві робиться!» гукнув Товаряков, але Петренкови зробилося жаль того хлопця із тими лагідними очима. Таж він не почував цілої грози поповненого злочину і не відчував страху перед смертю. Вразило його тільки жадання команданта наложити руку на себе самого. Дійсно дивне жаданнє… приятеля.
«Я ж хотів облекшити тобі судьбу», сказав Петренко.
«Розумію, але ж бо я не вчинив сього».
Оба не були приготовані на таку оборону. Сподівалися усього иншого. Се була якась глупота.
«Та чи ти знаєш, убийнику, чого ти хочеш? Ти дійсно бажаєш, щоби ми тягнули тебе, проклятого злодюгу, цілі місяці з собою аж до правдивого суду, що все одно тебе повісить?»
«Так», сказав юнак, «не наложу на себе руки, щоби вам догодити».
Товаряков дико розреготався:
«Пожди, я вже доведу тебе до того, що зміниш погляд. Життя затяжить тобі дуще чим смерть».
«Не смієш мені нічого вдіяти, бо ще раз кажу, що я невинен».
Потяглися довгі, довгі ночи. Навіть ярке північне сяєво не розпорошувало тої темряви, що налягла на тих трьох подорожників.
Олень відійшов зі зламаним серцем до свого племени. Петренко був мовчазний і неприступний, моряк ще більше жорстокий. Частенько приходилося тягнути санки з виснаженими собаками. Їжі було обмаль. Уся найтяща праця спадала на юнака. В день мусів їхати на лещетах та протоптувати слід собакам, на стоянках зносити та розкладати вантаж, ставити шатро, обгортати снігом, варити, прятати, направляти одежу. Але юнак не подавався. Робив усе радо, оскільки ставало сил. Коли падав з утоми, Товаряков, наче удар бича, кидав словами:
«Як хочеш, можеш забиратися!»
Раз юнак не зміг перетягнути санок через кучугуру і остав по заду. Доволікся до стоянки, коли вже все було готове. Петренко пішов з рушницею на полювання, а Товаряков приймив юнака страшним ударом бича. Втомлений юнак заскімлів і хитким кроком подався у тайґу.
«А не заблуди!» гукав моряк, «ждемо з вечерею».
За годину вернув командант.
«Сьогодня дещо більше їжі», сказав моряк, «бо юнак пішов собі в тайґу».
«Пішов собі?» перепитав Петренко з деяким острахом.
«Я його змусив до сього. А ви що, вдуріли? Хочете за ним шукати?»
«Не можу його так оставити».
«Але ж бо ви самі…»
«Не перечу. З горяча. Але ж бо він не почувається до вини. Вчинок у приступі божевілля не карається. Як хорий, то не винний. Ми прожили з ним ряд місяців, і мусимо відставити його до берега».
«В нас мало їжі», сказав моряк, «а кілько се мене коштувало праці, заки пішов у тайґу. Я вас не пущу».
Одначе Петренко відкинув моряка як ляльку і з вожаком подався у ліс. Пес біг жваво слідом і за чверть години гавкнув. Петренко станув над простягненим юнаком. Приложив руку до голови. Була зимна, і обличчє було бліде. Встромив руку за пазуху. Серце билося. Влив до горла міцної горілки. Юнак зітхнув важко і отворив очи. Схопився із легеньким окриком і почервонів густо, коли помітив отверті груди.
«Чому ж ви мене не оставили? Я почав уже засипляти так солодко. Чому ви прийшли до мене?»
«Ходім до табору!»
«Радше оставте мене тут».
«Ні, ні, впрочім, не вірю у ва… твою вину!»
Дорога повернула на північ. Життє стало ваще. Скупий харч вистарчав ледви. Посувалися дуже поволи. На одній стоянці найшов їх Великий Олень.
«Найшла убийник Кедрового Зерна!»
Здивування відбилося на обличчах подорожних. Командант поступив до юнака: «Прости нам, Любченку!»
«Прощаю вам!» сказав юнак.
Самоєд почав живо оповідати, як се сталося. Кунак, погана людина, всі племена викинули його, волочився сам тайґою. Переходив коло золотих скель. Хотів узяти Кедрове Зерно. Не далася. Вбив. Вітер завіяв сліди. Прийшов до племени. Коли Великий Олень вернув, запитав шаманя. Шамань зібрав усіх і закляв духи. Білий медвідь із пятьма головами люто гаркотів над зібраними. Горе виновникови! Кістку по кістці буде з нього вимотувати. Страшно гудів бубон чародія. Кунак скрикнув із страху і признався до всього.
Товарякова прийшлося везти. Ярини[14] не було, ліків не було також, і години моряка були почислені. Юнак пересиджував коло недужого, що в горячці бурмотів якісь слова. В ясну хвилину сказав до юнака:
«Я все був жорстокий. Се з піянства. Бідна моя жінка. Я вже надто бив її неповинно. Один тяжкий непрощений гріх беру з собою...»
«Прощений», сказав юнак лагідним голосом. «Я простила тобі».
«Простила? Хиба ти…» очи вмираючого заблестіли живо.
«Ти не пізнав мене. Десять літ праці на курсах змінили мене, окрім того малі скількости парафіни в околиці носа».
Коли Петренко вернув із полювання, моряка вже не було в живих. Належало спішитися, бо весна почала топити сніги і добиратися до ледів безчисленних річок. Використовували ранні приморозки. Коли станули над морем, могутні вітри кришили останки ледів. Парохода не було. Не було також нікого з учасників прочих виправ.
