Петренко поставив шатро. Щоденні полювання тримали подорожвіх на силах. Воздухом потягало тепло, і скоро береги заливу покрилися цвітами.
На найвищому місці прибережної скелі поставив Петренко високу жердку з полотном, а побіч розложив великий вогонь, щоби хоч димом дати знати про присутність людей у заливі. Коли сходив зі скелі, помітив, як Любченко збирав квітки та вязав їх у вінок. Станув неожидано перед ним, і знов румянець покрив щоки юнака.
«Чи не думаєте, пані, що се вас зраджує?» запитав Петренко.
«Хоча маю вражіння», сказала жінка, «ви знали хто я, від хвилі, коли збудили мене в тайзі». «Так, се правда. Опісля я чув вашу розмову з покійним чоловіком, принайменше частину. Але скажіть мені, чому ви так ненавиділи бідне Кедрове Зерно?»
«Бо, знаєте, я любила вас!»
«Як то любила? Аж до хвилі...?»
«Так, аж до хвилі, коли ви подали мені свій револьвер, щоби я поповнила самосуд».
«Так, командант виправи має деколи страшний обов’язок».
«Се легко сказати. Ви любили Кедрове Зерно».
Петренко задумався: «Мабуть не дуже, се ж іще була дитина. Але поясніть мені, як і головно пощо пішли ви з виправою?»
«Я прочитала, що йде мій чоловік, і рішила ще раз придивитися йому з близька. Я все таки бажала вернути до нього. Але се що я побачила…»
«Так, але чому ви не призналися, там, під скелями, що ви жінка. Се було би вас виправдало, бо жінка не могла завдати такого страшного удару».
«Я не могла, бо ж знаєте, я втекла від чоловіка, і коли б він пізнав мене там, то міг би виступити знов із своїми правами, а я… я… не любила вже тоді його. Стримувала мене від вас нещасна Самоєдка. Мені все здавалося, що се більше, чим приязнь, більше, чим обовязки команданта...»
«Ні, на пароході я був би окупив свою свободу відповідними дарунками. Але знаєте, десь за чверть години приплине вже сюди парохід, з гори я вже бачив його цілком виразно. Вправді ви розчарувалися, що до всіх мущин, але коли маєте охоту попробувати ще раз...»
Ізза закрута скелі появився човен і дужий голесс гукнув:
«А гой, Іване Івановичу! А ми вже були певні, що не побачимося. Се ми вже в друге перепливаємо сюди».
Човен мягко втиснувся на прибережний пісок.
____________________
(Аргентинська пригода)
«Куди не глянути, стеляться степи, як на Україні», – докинув по якійсь хвилині. «Ох, вибач», – сказав по англійськи до свого товариша, – «я знов забув, що ти не знаєш моєї матірньої мови». «Сього не треба знати», – відповів товариш. – «Ви так неенерґічні, що можна без того знання переїхати цілий світ». «Так,– погодився їздець, – ми не скоро ще заважимо на долі світа. Ми не маємо, бачиш, такої вдачі, щоби себе накидувати иншим».
«Але все таки надіюся, що не покинеш мене в тій справі?»
«Я ж тобі обіцяв...»
«Так се рівнож один із твоїх рисів характеру, просто жаль, що ти відмовився від служби; ти скоро міг дійти до...»
«Вибач. З моєю прямою натурою я не зробив би ніякого осягу при поліції, а до того, як знавш, я маю одну слабу сторону».
«Чи не вона пригнала тебе сюди? Але не гнівайся», – додав скоро, коли помітив, що брови його товариша стягнулися, – «тут про се ніхто не питав».
Рівний досі степ, покритий буйними травами, станув перед обоми їздцями малесеньким горбком, що на рівнині відбивав неначе курган, як подумав молодий синьоокий їздець.
«Так отже ми порозумілися», – сказав старший з енергічним підборіддєм та коротким вусиком і сірими гострими очима. – «Всіх грачів[15] тягнемо в неділю до пульперії, і не я Джон О'Гара, коли між ними не буде нашого пташка».
«So long!»[16] – сказав юнак, видав легенький посвист та похилився на сідлі вперед. Кінь помчав як орел на ліво від горбка і скоро зник поміж травами.
«Goddem![17] ось їздець, як приріс до того чудового коня. Чому то я його не виграв? Має щастє у нещастю. Але хоч знаю його вже два роки, все ще нічого про нього не знаю».
