Буланий кінь юнака почав від спеки робити боками і перейшов у ходу. Сині очи юнака окинули безкрайний кругозір і тихо посміхнулися: «Куди вам до роскішних кубанських степів? Чи доведеться коли небудь вернути? І коли буде конець тій хуртовині, що загнала мене на чужину і ось пятий рік держить на мандрівці, неначе перекотиполе котить полем. Чи не доведеться у якій завзятій грі наложити головою?» Але не було коли довго віддаватися важким чуттям і споминам, бо ось у траві почали чим раз частійше проявлятися тропи: знак, що юнак наближався до естансії[18]. «Чи хоч тепер найду службу, що хоч би трохи припала мені до вподоби?» – подумав собі і ворохнув поводами. Кінь підняв голову і голосно форкнув ніздрями. Скажений тупіт піднявся праворуч, і юнак повернув туди, але одночасно його рука сягнула по револьвер, що висів у кобурі коло пояса. З трави виринула голова, потім плечі людини, що бігла з усіх сил. В очах малювався переляк, а груди ходили високо, знак, що кавбой (пастух) біг уже досить довго. З його голови злетів широкополий сомбреро, а обличчє понизше лінії, де сидів капелюх, було темно бронзове; довге чорне волосе розвівалося по виді, червона хустка на шиї ясніла неначе мак серед степу, довжезні остроги на ногах заваджали бігти; ще хвилина і велитенський бик, що в повнім гоні вихилився із трави, візме його на роги.
«Sancta dolorosa!»[19] – гукнув пастух – «Спасай, сіньоре!»
Але юнак не потребував сього оклику, він повернув коня дещо в бік і мчав чвалом бикови на вскоси. В його правій руці появився аркан, яким почав махати над головою. Кинутися поміж бика і пастуха було не можливо, бо бик пробив би коневи бік, а стріляти не хотів теж, щоби не вбивати непотрібно провідника стада. Ляссо фуркнуло, і саме в пору зашморгнулася петля на шиї бика. Другий конець ременя був привязаний до головки сідла, і коли ремінь урветься, бик цілим тягарем звалиться на пастуха, що впав якраз на землю. Юнак повернув знов коня головою у напрямі бика, ремінь напруживея як струна так, що почав дзвеніти, кінь уперся передними ногами в землю, і бик упав на коліна. З висолопленого язика текла кровава піна, червоні очи майже вилазили з ямок. Почав дрожати на цілім тілі, і коли юнак зняв йому з шиї ляссо, покірно повернув до череди.
«Граціяс, сеньйоре!» – сказав пастух. – «Ви спасли мені життя. Я, бачите, зійшов із коня і не мав під рукою ані револьвера, ані иншої зброї».
«Се мабуть ваша червона хустка подразнила того великана», – завважив юнак.
«Сеньоре, ви чужинець, як пізнаю по вимові, і коли вдячність махордома[20] естансії дона Альдонза могла би вам в чім придатися...»
«Коли приймете мене на кавбоя, то наш рахунок буде вирівняний».
Деяке зачудуваннє відбилося на обличчі махордома, але не сказав нічого, тільки міцно потряс руку юнакови.
«І прийму, бо якраз потрібую, і рахунок не буде вирівняний».
Юнак звивав повільно ремінне ляссо, а махордом пішов по свого коня. Небавом оба наближалися до забудовань естансії.
«Прегарний у вас тордільльо (сивий кінь), а й ляссо спинило такого могутнього бика. Се просто чудо».
«Так, робив його старий Редутто. мистець у римарстві».
«Знаю, знаю, той прийшов до Аргентини геть-геть перед нами і зіздив її здовж і поперек. На його ляссо можна спуститися. Вирізує його з цілої шкіри і способом давних ґаучів (кінських пастухів) кладе в жолудок свіжовбитого бика та на тиждень покриває навозом.. Але коли хочете мене ще більше зобовязати, будьте ласкаві, не згадуйте нічого про пригоду…»
В естансії поручив махордомо юнака капітасові череди, наставникові над усіма пастухами.
«Лінієро?» (волоцюга) – запитав поставний Еспанець по назвищу Родріґец, із чорними очима, чорним волосєм, смаглявим виглядом і звинними, а заразом сильними рухами.
«Я з Корієнтес (місто в Аргентині) і ось хочу працювати», – пояснив юнак і знов завважив дещо здивований погляд.
«Ах, так не дивуйтеся сеньор, що в мене такий коштовний кінь. Він і сріблом цвяхована збруя, ребенка (нагайка) з тяжкою срібною головкою та святочна одежа кавбоя, се весь мій маєток...»
«Не знаю, чи ви як чужинець дасьте собі з нашими биками раду?» – недовірчиво сказав капітас. «Можете стрібувати», – предложив юнак.
«Як вас кликати?»
«Як що назвете Педро, то не буду мати нічого проти сього», – сказав юнак.
«Отже, сеньор Педро, пересядьтеся на того в яблуках, бо чейже свому сивому захочете заощадити удару рогом, і їдьте за мною».
В Аргентині нема звичаю щадити коня, але юнак скинув із свого коня богате сідло, припняв до стовпа, підкинув кукурудзи, поплескав по шиї, неначе блискавка опинився на напівдикім дволітку і шаленим чвалом помчав за Еспанцем.
Недалеко на лузі над Параною (ріка) товпилося стадо яких трьох тисяч півдиких биків. Двацять пастухів мало за задачу відділити дві сотні найкращих биків, загнати їх в огорожу та повести до водопою.
