Всі руки простяглися по линви. Дощ бив у лице наче бичами. Морська піна заливала поклад. Живі хвилі змітали все, що не було прибите або привязане. Мої руки кровавили, очи пекли від соли морської води, крижі нестерпно боліли. Хотілося пустити линви і опинитися там за бортом у Чорному Морю, серед дикого, розгойданого гробу. Але інстинкт заховання життя за кождим разом, коли темно-зелений вал тягнув мене в пропасть, стискав корчево мої руки, я не чув страшного болю й останками сил тримався линви. Хто зна, чи ми були би розіпняли ратункові вітрила, коли б не дядько шкіпер. Він защемив кормове колесо, збіг із містка і вхопив вітрильну линву. Його сила і чотирьох нас підняла полотно проти бурі і повернула судно.
«А гой! зі мною!»
Дужа рука дядька шкіпера вхопила мене за плече і як дитину затягнула до компасної будки, де було затишно, не били хвилі і не віяв оркан.
«Курс проти вітру!» гукнув дядько шкіпер і вибіг на місток. Тепер міг я відпочати, стоячи коло Панька. Ціле наше завдання полягало в тім, щоби держати ніс корабля до вітру. Раптом Панько гукнув:
«Руль на борт!»
На скунері діялося щось несамовитого: поломані рейки гойдалися на всі боки. Живі хвилі одна за другою заливали поміст. Панько, що слідив за кождим рухом шкіпера поясняв мені радо:
«Сейчас повернемо. Досі пробивалися ми стаґенами проти вітру. Тепер коли рейки поламалися, підемо з вітром».
Маат з довгою линвою на плечах почав перебиратися на конець корабля. Скунер біг тепер із вітром наче кінь по степу. Він вискакував на кожду хвилю під напором вітру і опускався наче в пропасть, страшно качався, і я думав, що це вже конець усьому.
Маат привязує один конець линви до перстеня на заді і спускає линву, на яких сто метрів довгу в воду. Через це судно стає відпорнішим.
«Руль два штріхи бакборт!» донісся до нас голос дядька шкіпера.
«Повертаємо трохи на ліво, щоб не зіскакувати прямо з хвиль!»
Гойдання дещо ослабло, але я все ще терпів страшенно від морської недуги. Адже це була моя перша буря на морю!
Дядько шкіпер, спокійний як завсіди, тільки тепер не повільний, отяжілий медвідь, а звинний з блискавичними рухами рись, використав хвилину, коли скунер заховався у долини поміж двома височенними хвилями, скочив на місток і гукнув у рупор:
«Горпино! Оглянь трюм*».
Я поглянув на Панька.
Панько неспокійно крутнувся і з очевидною нетерплячкою дожидав відповіди з низу. Мінути здавалися годинами. В кінці слабий голос долетів з низу.
«Води на два фути!»
Панько задзвонив зубами. «Судно має теч і коли не здужаємо випомпувати воду, то підемо на дно!»
«Всі до помпи!» роздався могутній бас.
Дядько шкіпер вбіг до компасу, поглянув на курс і хотів знов вибічи.
«Дадьку шкіпер! Єсть у вас тран?» запитав я його.
«Нема часу теревені гнуть», гукнув дядько і знов хотів вибігти.
«Ні, хвилі улягаються, коли лити тран на воду!»
Дядько спинився на хвилину.
«Хвилі улягаються? А не брешеш?»
«Ні, дядьку, сам пробував!».
«Тобі богато трану?»
«Два відра і два мішки з брезенту!»
«Ну, йди в каюту і приладь».
Використовуючи знов хвилину, коли скунер стояв поміж водянними горами, відкрив дядько люк, і я скорше скотився, чим зійшов у низ.
Горпина, бліда але спокійна принесла два невеликі мішки з брезенту. Я вложив у них троха клочча, потім Горпина до одного а я до другого пришили міцними нитками товсті шнури, на яких мішки можна було завісити. Тоді налили ми їх траном та міцно зав’язали. У кождім мішку було по десять літрів трану. Це мусіло вистарчити на три-чотири години, Треба ще було тільки попробивати голкою мішки з низу, щоб тран міг собі по маленьки випливати, та завісити на обох бортах судна коло самого носа. За десять хвилин усе було готово.
Тран тонісінького верствого клався на воду, і хвилі улягалися як під чарами. Матроси як остовпілі дивилися на це явище. Вкінці маат промовив:
«Чув я про це, що масло успокоює хвилі. Вилив раз на пробу при слабому вітрі з три пуди нафти, і не помогло нічого».
«Еге, чиста нафта не помагає майже нічого. Помагають тільки важкі олії».
Скунер легко сунув по хвилях. Гойдання майже не було. Воду скоро викачано, бо свіжа не доливалася. Поламані рейки привязано до матів, і вони вже не гойдалися на всі боки.
Всі лиця прояснилися. Тепер скунер тримався знаменито. По двох годинах буря замітно втищилися, хоч море все ще розходилося високо. Морська недуга валила мене з ніг, в ухах шуміло і гуділо, усе тіло боліло. Дядько шкіпер мабуть помітив це, бо взяв мене приязно за руку і повів до люка:
«Ось, Петре Івановичу, ти спас судно, велике тобі за це спасибі, іди ж тепер до Горпини, вона тобі дасть ведмедя. Іди, іди і виспися. Небезпека минула».
Наче в півсні зійшов я по драбинці, наче крізь сон бачив, як Горпина налила мені пів склянки чорної запашної кави а решту доповнила ромом.
«Пий на здоровля!» сказала Горпина. Її м’які руки піддержували мене. Горячий напиток розігрів мене і успокоїв мої розбурхані нерви. В каюті було так затишно! Горпина підвела мене до койки, і що потім було я не тямлю. Коли я прокинувся, корабель легко похитувався, але крізь іллюмінатор бачив я блискуче море.
