Стіни покоїв Кемаля-шейха завішували древні постери. На численних стелажах і тумбах стояли механізми з часів до Спалахів. З особливою обережністю та увагою були розкладені папери. У Кемаля-шейха зберігалася ціла бібліотека — стоси з агітками Старших Братів, газетами, афішами, оголошеннями. На почесному місці висів пожовклий аркуш із незрозумілими назвами й малюнками тарілок зі стравами. «Меню», — прочитав Бекир.
У ніші, видовбаній у стіні, стояли книжки. Як і в підвалі Бекира, більшість була без палітурок. Траплялися й цілі. Вони, наче музейні експонати, лежали під великими уламками скла. На полицях стояли залізні банки з-під консервів, пластикові та паперові пакети з різнокольоровими написами, набори інструкцій та етикеток. Кімната
Кемаля-шейха втілювала його мрії. Скільки всього він міг дізнатися про світ, який загинув до його народження. Бекир торкнувся корінця «Сказань генерала Григоренка».
— Обережно. — Кемаль-шейх поставив книжку на місце. На старому був довгий білий халат, що закривав майже все тіло. На голові стримів гострий конусоподібний ковпак. — Це переписано з утраченого оригіналу. Цінна річ.
— Навіщо ви це збираєте? — Бекир розвів руками, показуючи на колекцію старого. — Вам же не подобається те, що було до Спалахів і що відбувається зараз? — Не подобається. Але суєр плутає наші спогади, а я хочу, щоб ми пам’ятали, щоб наші діти пам’ятали.
— Що ми втратили? — Бекир торкнувся видертої ілюстрації з книги, де були зображені вкриті зеленню гори Кіммерика.
— Ні. Чого позбулися. Ти бачиш красу природи, а я — землю, яку не цінували і зрештою знищили. Ностальгія — глевкий фундамент для нового. Ми сьогоднішні — не такі, якими були до Спалахів. Повернути себе неможливо.
Жити минулим — значить ніколи не побачити майбутнього. Минуле треба відпускати.
Шаман обережно простягнув йому миску. З неї йшла пара.
— Але якщо ми забудемо тих, хто заподіяв нам зло, то хіба не запросимо
їх повторити? Азіз-баба розказував, що прислужники Двобога колись вигнали кіммеринців. Тільки пам’ять і злість дозволила їм повернутися. Навіщо він нам це розказував, якщо служив Старшим Братам? — Бекира знову охопили сумніви.
— Азіз-баба більше за чильтани любив називати себе співцем пам’яті, —
Кемаль-шейх продовжував посміхатися, але в його голосі з’явилося
роздратування. — Правда в тому, що він співець мертвих. А ми виживемо, дочекаємося, коли Старших Братів з’їсть суєр, і вийдемо на поверхню творити свою історію. Ти зробив правильний вибір, хлопчику. Ти опинився там, де треба.
Разом ми завоюємо Дешт, а може, цілий світ. — Кемаль-шейх простягнув йому чашу. Бекир обхопив її двома руками, як востаннє робив у ранньому дитинстві, і подумав, що вороття немає. Над суєром здіймалася ледь помітна пара. Сіль ударила в носа. Його вічний супутник — біль — пронизав скроні, наче намагаючись востаннє попередити про небезпеку. Бекир схилився над чашею, вдихаючи гіркий запах, згадав обличчя Чорної Корови, коли вона ковтала суєр, згадав слова Ма, що вони обов’язково зустрінуться, і перехилив чашу. Цієї ж миті він відчув, що навіки змінюється.
Сєров зняв фуражку й витер піт. Пальці торкнулися зашкарублого шраму
— згадки про перехід Каркінтської затоки. 1918-го зелені спробували вирізати йому на лобі зірку. Лєканя ледь відбрехався, що він свій. Як доказ показав мішок
із контрибуцією. На ранок зелених порішили червоні, а недорізана зірка стала доказом того, що Лєканя ідейний і постраждав за переконання.
Для біографії постріляв контру в буремні 20-ті. Він зневажав їх за слабкість, за те, що дали себе перемогти, але не ненавидів, як вчила партія.
Сильні почуття взагалі були не для нього. Вбивай і не дай себе вбити. Будь із переможцями. Міцно тримай наган і партійну корочку, а страждають та мучаються совістю нехай інші.
За вірну службу він отримав квиток на навчання до військової академії.
НЕП і оця вся штовханина за новий лад були йому не цікаві. Поки він намагався пристосуватися, економічні свободи згорнули. Почалася ера трійок і судів. Ось де знадобилися його точне око й безвідмовний наган. Сєров згадав ночі у вогких підвалах. І чого від цих ворогів народу вічно смерділо сечею і страхом? Хай ким би вони були до допитів — членами Політбюро, жерцями Двобога чи кремлівськими кухарками, — у підвалах НКВС завжди смерділи однаково. Так би й сидів у тих гадючниках, якби не війна. І Германія, друг сєрдєшний
Зоргушка, не забув про боржок. І хто б подумав, малахольний, а тепер — велика людина. Кажуть, самого вождя лікує. «Шукає секрет довголіття, — Сєров всміхнувся безглуздій думці й любовно погладив фартовий парабелум. Скільки років, а жодної осічки. — А най би й так. Най би жив вічно. Свої люди всюди потрібні. Головне сьогодні не опростоволоситися».
