У його вухах знову зашуміло, як нещодавно на майдані, наче десь далеко пролунав знущальний сміх. Він відчув вагу безсонної ночі й холодний поцілунок демониці з могильника. Манкур запульсував, наче у відповідь на цей сміх. А може, став його продовженням? Белокун нарешті вирішив поцікавитися, як у нього справи?
За думками він не помітив, як вийшов до будинку Гєри Сєрова. Наче ожилий кошмар, Дерево Болю тягнуло до похмурого неба вкриті шипами гілки.
Талавір згадав про роздертий шипом палець й несподівано відчув, що йому як ніколи хочеться зайти в той будинок. І цієї миті зрозумів, що про це бажання дізнався й Белокун.
Ма бігла, не розбираючи дороги. Цей Талавір точно інший. Через дурнуватого Гєру вона може втратити все, що так довго намагалася зберегти.
Версія про бурю не справила на Нового Повноважного особливого враження.
Він шукатиме справжню причину смерті Рябова. І зрештою дізнається, що Ма збрехала.
Талавір та Рябов, попри зовнішню схожість, сильно відрізнялися. Рябов постійно перебував у полоні думок, вештався Ак-Шеїх, подовгу стояв біля будинку Гєри, майже ні з ким не розмовляв. Якщо й упізнав у ній екима — члена касти лікарів, то їй про це не сказав. І Ма повірила, що змогла позбутися слідів минулого. Тож ніхто в Дешті більше не здогадається, що вона вона колись служила Старшим Братам.
«Самовпевнена дурепа, — сердилася на себе Ма. — Ще й ці доторки, погляди. Він твій ворог. У нього в лобі паразит для зв’язку з Белокуном. Йому не можна довіряти».
Десь глибоко всередині, там, де ще стояв образ Талавіра, зринула надія: а може, він інший? А Белокун давно про неї забув? Усе ж таки минуло тринадцять років? Ма вдалося викинути з пам’яті
майже все, але ці карти з кишені Талавіра наче промовили до давно похованого. Вона вже бачила ці малюнки, хоч і не могла згадати, коли й за яких обставин. Вона не брехала: Дешт украв більшість її спогадів. Залишив найважливіше — роки материнства, обов’язок перед сином. Ця думка потягнула за собою іншу: Талавір їй потрібен, вона не може просто так від нього сховатися.
«Потрібен, бо ти хочеш допомогти Бекиру чи тому, що тобі сподобався новий Повноважний?» — вжалила думка. Вона змусила себе викинути її з голови. Зараз це неважливо. Спершу треба пересвідчитися, що її син цілий. Саша
Бідний сказав, що Бекир у Тітки Вальки. Залишалося сподіватися, що він не збрехав.
Ма відсунула завісу до юрти офіційної відьми Ак-Шеїх і заходилася трусити одяг так, наче прийшла з глибокого Дешту. Перше, чого її навчили в Ак-Шеїх, — чистити одяг на порозі юрти. Це був марний ритуал, суєр проникав повсюди, але вона звикла.
У юрті пахло сухими травами. Зілля звисало з кожної балки та перекладини, встеляло долівку. Найдужче пахнув полин. Офіційна відьма Ак-Шеїх Тітка Валька вважала, що він відганяє духів.
Упереміш із травами висіли засолені рештки почвар із Дешту: ноги кесераток, очі артроплевр, крила кхарталів і навіть жила ракоскорпа. З мутних банок на Ма дивилися слизькі сірі препарати.
Більше, ніж відьомських інгредієнтів, у юрті Тітки Вальки було хіба кухонного начиння. Різноманітний посуд, ложки на довгих ручках, погнуті пательні та проіржавілі каструлі звисали в місцях, вільних від трав. До Спалахів
Тітка Валька працювала в шкільній їдальні. Усі в селищі знали, що відьма має слабкість до оплати кухарським начинням.
На почесному місці в юрті стояла статуя богині Діви. Тітка Валька, як і більшість жінок в Ак-Шеїх, вірила в богиню-прародительку Кіммерику. Але потім богиня залишила цю землю. Її відсутністю скористався Двобог і привів своїх приспішників — Старших Братів. Жінки сподівалися, що колись Діва повернеться і врятує своє улюблене дитя. Головне — віднайти Золоту Колиску, у яку богиня вперше поклала новонароджену землю.
Ма почекала, поки очі звикнуть до напівтемряви, і перевела погляд на стілець у центрі юрти. Думки про Талавіра відступили, а серце болісно стиснулося, коли вона побачила скривавлену штанину й огрядну жінку, що поралася коло її сина.
Тітка Валька була величезною і нагадувала тісто, що ризикувало от-от утекти з діжки. Вона носила широку різнокольорову хламиду, і Ма щоразу, як її бачила, дивувалася, скільки ж тканини пішло на це вбрання. Волосся відьми було кучерявим і жорстким, як морська губка. Вона стягувала його в коси й короною заплітала навколо голови. Але найяскравішою ознакою Тітки Вальки був другий рот, що виріс на шиї. Говорила вона переважно з рота на обличчі.
Нижній розкривався під час магічних ритуалів та особливих нагод. Саме зараз темно-червоний язик показався між тонких губ рота, що ледь проглядався в складках заплилої жиром шиї. Ма ледь не скривилася від огиди: скільки б змін вона не побачила за ці роки в Дешті, цей рух Вальчиного язика завжди збивав з пантелику. Так, наче відьмі розрізали горло й з нього вже почали вивалюватися нутрощі.
— Якши, на ньому все заживає, як на копеку. — Тітка Валька кивнула Ма й простягнула Бекиру піалу з відваром солонця трав’янистого. Він найкраще поновлював рідину в організмі. — Але подякуй їй. Приклала жуйку з юшану.
