Шкода, що жертва. Була б добра відьма. — Тітка Валька всміхнулася дівчинці, яка сиділа в глибині юрти й гралася з дивною ящіркою.
Ма ледь на неї глянула. Її розпирало від обурення.
— Це лише подряпина, Ма. Нічого страшного. — Бекир намагався не дивитися в очі матері.
— Нічого страшного? А якби тебе зустрів не Бідний, а хтось чужий і забрав, як цінне м’ясо? Ти маєш розуміти — кожен учинок спричиняє наслідки.
За все доводиться платити. — Перед очима Ма промайнула неприємна зустріч з акинджиєм. І це він іще не прийшов по справжню подяку. — Якщо не тобі, то
іншим! Руки Ма тремтіли. Вона не хотіла цього говорити, але ледь могла себе контролювати.
— То, може, краще мене зустрів би хтось чужий, щоб тобі не довелося платити!
— Ти поводишся, як дитина.
— А ти… — Бекир скочив зі стільця. — Якби був живим батько, ти б не дозволяла Саші Бідному… — В очах хлопця блиснули сльози, і він вискочив із юрти. Дівчинка підвелася і пішла за ним. Відьма провела їх поглядом, а потім налила відвару Ма й наказала сісти.
— Син твій, а розум у нього свій, — прицмокнула верхнім ротом відьма.
— Він справді зміг відійти від Ак-Шеїх так далеко? Нові ліки?
— Ліки чи впертість, іноді я його не розумію. — Ма ковтнула з чаші й упала на стілець.
— Може, він у батька? — Відьма дістала ступку й потягнулася до решти складників. Звичні рухи Тітки Вальки заспокоювали.
— Так, — невпевнено сказала Ма.
— Зовсім його не пам’ятаєш?
— Майже. Залишився образ, ім’я. Іноді вигадую щось про нього Бекиру.
Він хоче мати батька, хоча б у розповідях. Та хто взагалі після Спалахів може відповідати за власну пам’ять? — Ма хотіла завершити розмову. Вона не любила говорити про втраченого чоловіка.
Тітка Валька вкинула до ступки сушену квітку колхікума, листя кліщинця і потягнулася до товченого перекотиполя. З-за ширми поряд зі статуєю Діви почулися стогони. У Тітки Вальки теж було своє минуле, про яке вона рідко коли згадувала.
Відьма підняла з підлоги миску зі свіжим м’ясом і занесла за ширму. Ма почула нявкання і скривилася. Дочки Тітки Вальки народилися ще до Спалахів.
Їм не пощастило вийти надвір на шостий день тиші, коли Ак-Шеїх накрило молозиво із суєру. Їм здалося, що вони почули голос кота: поки вони ховалися в підвалі, він був надворі. Дівчата потрапили під перший суєр і повернулися навікиз’єднані. Їхні очі й роти були зашиті, з животів стирчали кишки, які сходилися в спільному шлунку. Пульсуючий мішок мав пику їхнього улюбленця.
І тільки через нього дочки їли. Тітці Вальці вдавалося підтримувати в них життя.
Ма кілька разів намагалася з’ясувати, що вона для цього робить. Порятунку потребували десятки життів в Ак-Шеїх, але відьма вперто не зізнавалася. Казала, що сила молитви до Діви — та й усе.
— Новий Повноважний приїхав з’ясувати, що сталося з Рябовим? — Тітка
Валька витерла руки від м’яса й повернулася до приготування мастила.
— Так. І несподівано швидко.
— Акинджиї передали на Матір Вітрів? — припустила Тітка Валька.
— Це зайняло б місяці. — Ма нахилилася до ступки відьми й скривилася від смороду. — Старші Брати або знали, що так трапиться, або їх попередив хтось із наших.
— Ти так боїшся, що тебе викажуть, що тобі всюди ввижається зрада, —
засміялася відьма. — Крім того, Гєра як офіційний бей мав їх повідомити.
— А тепер бреше, що Рябова розірвала буря.
— Він наляканий. І що він мав сказати новому Повноважному? Ти прожила в Ак-Шеїх стільки років і все одно не віриш у джадала. Навіть у богів.
— Тітка Валька вклонилася статуетці Діви.
— Ти сама казала, що вона спить, — всміхнулася Ма.
— Спить — не означає не існує. Але, крім Діви, є й інші.
— Наприклад, Двобог?
Тітка Валька промовчала, а Ма осідлала улюбленого коника. Тривога за
Бекира відступила, натомість її опанували втома і злість.
— Я вірю в науку, у суєр і в здатність людей чинити жорстокість. Я жодного разу не бачила цього вашого демона з будинку Гєри, цього джадала.
Але щодня ходжу повз Дерево Болю і бачу дурнуваті жертвопринесення. І я вже відправила кілька дорослих у казан, а цього разу ми готуємося зварити дівчинку.
Тебе це не лякає, Валько? І чи не ти казала, що джадал не нападає на своїх? То до чого ці звірства?
— Не нападав — не означає, що не нападе. — Відьма продовжувала монотонно вимішувати суміш у ступці. Він убив Повноважного. Відчув давно забутий смак крові. І тепер може прийти за кимось із нас. Кров як сіль: раз скуштуєш — відмовитися важко.
— А чому ти не припускаєш, що це Гєра? Він так фанатично вірить у джадала, у те, що той охороняє його будинок від бур, що міг принести йому жертву — вбити Рябова? Або вбити його, щоб переконати інших в існуванні демона? Владу найкраще підтримує страх.
Тітка Валька зробила охоронний жест, підійшла до статуетки Діви й підсипала в жертовну чашу юшан, перемішаний із суєром, умочила пальця в червону олію й поставила цятку там, де в шарах сала втопилася ключична западина.
— У тобі говорять біль і почуття провини. За те, що ти зробила на Матері
Вітрів. Якби ти приєдналася до тогіреку Діви й поговорила з
іншими жінками Дешту, тобі б полегшало.
