Амага розліпила очі й ледь не осліпла від яскравого сонця. У спину впивалися гострі камінці. Губи запеклися, а шкіру стягнуло від солі. Її рукою повз краб. Тіло стало настільки важким, що довелося напружити всі м’язи, щоб скинути безсоромну тварину.
Вона кілька разів стиснула долоню і зрозуміла, від чого занило в грудях.
Руки Тарга не було. Долаючи слабкість, Амага підвелася. І це було помилкою.
Над її головою пролунав грубий чоловічий голос. Вона не зрозуміла слів.
Чоловік мало скидався на людину. Його обличчя вкривало татуювання, а на плечах бовталася звіряча шкура. Амага спробувала закричати, але з горла вирвалися лише кашель і цівка води. Тоді вона нашкрябала жменю камінців і з останніх сил кинула в потвору. У його очах промайнула тінь здивування. Він не очікував на опір. Чоловік згріб її, як малу дитину, і закинув на плече. Амага ледь не задихнулася від смороду. Від нього тхнуло, як від собаки. Вона спробувала відбиватися, дістала зубами велике волохате вухо, і цієї миті варвар ударив її по голові. І світ знову потемнів.
Вдруге Амага розплющила очі, коли її губи змочила вода. Над нею схилилося батькове обличчя. А потім підбіг Тарг. Вона подумала, що потрапила в Елізій і нарешті побачить маму. Але вже за мить розчаровано стулила очі.
Врятувалися майже всі. Тільки Кастора забрало море. Батько сказав, що це плата за їхній порятунок. Кастор був тим, хто говорив із богами.
— Тепер боги нас точно не почують, — сказала Амага, оглядаючи місце, де вони опинилися. Глибокий кам’яний мішок і з круглим входом високо над головами. Тіні заворушилися. Дерево з дивним листям, що росло над ямою, захилиталося. Амага подумала, що світ нагорі зовсім чужий.
— Де ми?
— Не знаю. — Батько поглянув на Амагу й притулив до себе Тарга.
Хлопчика злякали слова сестри. — Ми не так далеко від наших богів. Це точно
Херсонес. Можливо, нас віднесло північніше і ми опинилися в землях
іссідонів³ чи гіпербореїв⁴? Я запропоную викуп. Усе буде добре.
На його лобі набубнявів слід від удару. Амага побачила, що він сам у це не вірить. — А якщо це землі кіберіан? — прошепотів один із моряків, згадавши
історії про міфічний народ.
Тарг заплакав.
— Не лякай дітей, — осадив його батько. — Вони мали людські голови. І мову. А в кіберіан на плечах псячі голови.
Батько помилявся.
Вони сиділи в ямі три кола сонця. Двічі на день дикуни спускали затхлу воду та їжу. Найчастіше це була риба, одного разу торкнуте скверною м’ясо.
Батько кричав і благав поговорити. Він обіцяв усі скарби цивілізованого світу.
Але варвари не реагували. До полонених долинали запах вогню, стукіт
інструментів. Батько переконував, що ці звірі не використовують залізних знарядь. Він молився. Щоночі, навіть коли думав, що Амага не бачить.
— Боги нас не чують? Це правда? — прошепотів зляканий Тарг. У нього були світло-бурштинові очі, як у мами. А в неї — зелені, як у батька. Навіть колір очей брат у неї забрав. Мати вирвала в неї обіцянку піклуватися про Тарга.
Новонароджений заходився криком. Повитуха витерла руки й відвернулася. На білому як сніг обличчі матері залишилися тільки очі. Під нею продовжувала розповзатися калюжа крові. Амага ніколи не бачила стільки.
— Вона померла недаремно, — сказали тітоньки. Уперше й востаннє вони сказали щось хороше про дружину брата.
Якби боги запитали Амагу, вона б зажадала залишити матір, а не цього слабкого хлопчика. Але вони вирішили інакше.
Наступного ранку дикуни забрали блідого юнака Арконта. Він, як і батько, марив Херсонесом. Весь шлях батько жартував, що Арконт може стати її чоловіком. Якщо буде справно трудитися і слухатися богів.
На десяте коло сонця до їхньої ями долинув стукіт барабанів. Хтось припустив, що в дикунів свято. Обличчя батька почорніло. Тоді всі дорослі вже тяжко хворіли. Нога Боспа, яку переламав шторм, почорніла. Він кілька днів мучився від гарячки й нарешті помер. Батько знову почав кричати. Благав забрати померлого. Він знав, що його не розуміють, але не міг замовкнути.
На яму впала тінь, а потім дикуни спустили великий кошик. Батько з
іншими заштовхали туди Боспа. Замість монет батько поклав на очі померлого два пласкі камінці. Це все, що він міг для нього зробити.
Але дикуни не спинилися. Піднявши тіло, вони знаками показали лізти в кошик іншим. Небо вразило синявою. Амага зіщулилася. Усім зав’язали руки й повели вузькою стежкою.
Поселення дикунів лежало на високому кам’яному березі. Внизу шуміли хвилі.
Такими ж хирлявими, як нечисленні вівці, були й будинки дикунів. Біля одного Амага побачила жінку з малюком на руках. Він був мертвим, але жінка продовжувала його колихати.
Їх зустрів той самий чоловік у звіриній шкурі. Тепер на його голові була гостроконечна шапка, а в руках — короткий залізний меч. Амага з подивом зрозуміла, що він єдиний у всьому поселенні мав світлі очі. Зелені, як у неї.
Чоловік щось наказав іншим — і полонених потягли до урвища.
За поселенням, на самому краю, наче гніздо ластівки, зависнув храм.
