Амага залишилася в храмі. А Тарга забрав вождь дикунів — Фоант. Днями й ночами Амага сиділа в кімнатці під храмом і згадувала ту жахливу ніч. Крім неї і жриці, на скелі був лише потворний служка. На його голові не вистачало ока, вуха й частини носа. Ліву руку він ховав у складках одягу — і Амага не зразу побачила, що в нього бракує кисті. Служка не знав мови Амаги, але регулярно приносив їжу й навіть вино. Амага впізнала смак напою з батькового човна. Жінки з поселення залишали на сходах молоко кобилиць, гострий сир із того ж молока, мідії, солону рибу й навіть посічені водорості. З вузького віконця дівчинка бачила очі тих, хто приносить дари, — запалі, хворі. Дикуни ділилися останнім.
— Вони голодують. Їхні діти вмирають. Вони просять Діву допомогти. —
Тавропола посміхнулася крізь криві стерті зуби. — Вони, як і ви, зайди. Фоант програв братові й забрав свою частину племені, щоб знайти кращу землю.
Фоант перебив усіх, хто жив поблизу храму, і приніс криваві дари Діві. Він вирішив, що тепер богиня їх охоронятиме, як це робили залишені в степу божки диких племен.
— Дурень. — Тавропола зайшлася кашлем. — Думає, її так легко купити: прийшов, завоював, залив крові в Лоно — і богиня твоя. Діва — мати цієї землі.
Вона її народила. — В очах Таврополи застрибали божевільні вогники. Жриця наблизила до Амаги бліді зморшкуваті губи. — Коли в тебе піде перша кров, я покажу найбільший скарб цього храму. Те, що дає справжню владу над цією землею. Те, що дасть тобі владу.
— Коли ти помреш, а я стану новою жрицею Діви?
Тавропола потерла червоний від кни лоб і невпевнено хитнула головою.
Наче вона тільки зараз почала усвідомлювати, що прихід Амаги означає її кінець.
Жриця подивилася на свої червоні, наче від крові, пальці й торкнулася виїмки під шиєю Амаги.
— У тобі є вогонь і злість. Ти підійдеш. Можливо.
Жриця вчила Амагу гімнів. Вони були такі давні, що дівчина розбирала лише окремі слова. У місячні ночі Тавропола змушувала її роздягатися, змащуватися кною і виконувати дивні рухи біля статуї богині. Жриця била в тимпан, вдихала дим пахощів, її очі застилала блаженна полуда. Амага намагалася розпитувати, що означають ритуали, але стара лише тулила кривий палець до губ і змовницьки шипіла. Вона теж цього не знала. Амага думала, що колись, як і її тепер, Таврополу змусили служити Діві. І якоїсь миті жриця справді увірувала в богиню. «Цікаво, що сталося до того, як вона збожеволіла?»
— думала Амага, виконуючи чергові безглузді рухи біля темної статуї, у підмурках якої досі хлюпалася кров її батька.
Але хай скільки вона танцювала, Діва мовчала. І що найстрашніше, Амага не чула й батька. Однієї ночі замість скорботи й розпачу прийшла злість. Це батько привів їх на цей берег і кинув до рук дикунів. А потім залишив, як і боги.
Мати казала: «Головне — вижити», а натомість вирвала обіцянку піклуватися про Тарга. «Як це можна поєднати?» — сердилася Амага, розглядаючи краєвид зі свого вікна.
Із трьох боків храм оточувало урвище. Унизу піна облизувала гостре каміння. Єдиний вихід пролягав через селище. На цьому шляху завжди чатували люди Фоанта. Кілька разів вона намагалася дізнатися про долю Тарга, але її зупиняла мовчазна застава.
Амага обнишпорила храм у пошуках загадкового скарбу Діви, навіть спробувала розпитати кривого служку, але той удав, що її не розуміє.
— Коли я стану жрицею, то вб’ю тебе першим, — пообіцяла дівчина й додала підслухане в жінок, що приносили дари: — Сакатево! — Вона не розуміла значення слова, але сподівалася, що це щось образливе.
— Сакате-во. Це значить «кривий», — поправив її служка й чомусь усміхнувся. Не лише вона вчила чужу для себе мову. — Діва забрати, що хотіти,
— він показав на порожню очницю обрубком руки й здоровою простягнув їй дошку, розмальовану білим і чорним. На ній лежав мішечок із круглими камінцями. Амага впізнала гру. Це була варварська забавка, якої її навчила мати.
На дошці було вирізано дев’ять лунок, у кожній лежало по дев’ять камінців —
коргоолів. Шляхом обрахунків гравець мав захопити всі камінці супротивника.
На човні вона показала правила Таргу. Гра потребувала вміння рахувати й зосереджуватися, але він на диво швидко її опанував.
Наступного дня вони почали змагатися в тогуз коргоол. І того ж дня вона вперше подумки звернулася до Діви: «Якщо ти існуєш, якщо чуєш, прийди.
Доведи, що це твоя лють, а не Таврополина. Покажи свою міць. Допоможи врятувати Тарга».
За теплою осінню прийшла зима. Амага ще ніколи не відчувала такого холоду. Зранку землю застелила тонка біла пелена. А одного дня з неба посипався попіл. Він був прозорим і невагомим, танув на долоні. Тавропола сказала, що то сніг.
Поселяни почали копати ями. Заривали мертвих. Фоант супив брови.
Свіжих голів біля дому Діви вже не з’являлося. Жриці було байдуже. Тавропола знала, що її життя добігає кінця. Діва забере всіх.
Завдяки служці Амага навчилася розуміти дикунів. Жінка, яка продовжувала приносити кобиляче молоко й коріння, сказала, що Тарг живий.
