Колони біліли мармуром. Метоп і фриз прикрашали яскраві фарби. Храм був таким несхожим на все, що вона бачила в поселенні, що Амага ледь не скрикнула. Дикуни захопили еллінське місто. Убили мешканців й осквернили дім богів. Це означає, що шансів на порятунок немає. Батькова рука торкнулася
її плеча. Іншою він затулив очі Таргу. І лише за кілька кроків Амага зрозуміла, що саме так злякало батька. Вона помилилася. Храм лише здавався знайомим.
Довкруж портика на високих палицях стриміли голови. Більшість зотліла. З вибалушеними язиками й видзьобаними очима. А кілька ще навіть не втратили кольору. Вони належали Арконту та іншим чоловікам із їхнього човна.
Вогні не горіли. І на мить Амага подумала, що храм порожній. Дикуни його осквернили — і боги пішли. Але потім з-за колон з’явилася висока постать у білому. Час не пошкодував зусиль. Шкіра зібралася на руках і обличчі жінки глибокими зморшками. Але підведені очі палали. Лоб червонів від кни. На голові дивними завитками лежали темні чужі локони. З-під них вибивалися сиві пасма. У її руках була маленька фігурка — оголена варварська богиня з великими налитими грудьми й опуклими стегнами.
Жриця підійшла до дівчинки, схопила за підборіддя і зазирнула в очі.
Стара всміхнулася. Шкіра Амаги вкрилася памороззю. Жриця щось сказала чоловіку в шкурах. Він скривився, але махнув рукою. Амагу відсунули від решти.
Вона почула, як схлипнув Тарг. Чоловік у шкурах вимовив ще багато дрібних голосних звуків. Жриця заперечувала. Вона майже шепотіла. Але зрештою погодилася. Полонених завели до храму.
Люди очільника варварів запалили смолоскипи. Довгі тіні лизнули темну підлогу. Усередині храм нагадував теменос⁵ богині Артеміди, якби не дика чужа статуя посередині. Вона була дерев’яна й темна. Її ноги становили єдину колону, прикрашену дивними малюнками. Груди богині вкривали кілька десятків налитих сосків, схожих на виноградне гроно. Від статуї віяло холодом, у святилищі пахло сіллю і травами, які ледь тамували сморід гнилого м’яса. Амага подумала про голови на ґанку й заплющила очі.
Чоловіків і Тарга вишикували перед статуєю богині. Жриця затягнула якийсь гімн, узяла до рук чашу з розведеною кною.
— Ортії, Лагодесмі, матері Таврів⁶, — промовляла вона, торкаючись замащеною рукою щоразу нового обличчя.
«Вона знає нашу мову, — спершу радісно подумала Амага, а потім її охопив страх, — храм осквернили задовго до варварів. Богиня, якій співала жриця, не належала землі її батька». Від пахощів зашуміло в голові. Вона так давно як слід не їла, так давно не чула гімнів, що була майже готова забути, де вона. Чоловіки відсунули плиту біля підніжжя статуї. Амазі здалося, що з колодязя долинув плескіт хвиль. І тоді в руках жриці блиснув ніж. Амага не встигла спам’ятатися, як стара перерізала горло першому з полонених.
Охоронець у звіриній шкурі зловив жертву й підтягнув ближче до статуї. Чорна кров бризнула на дерево, потекла в яму, Амага почула крик. Він пролунав із її рота. Вона спробувала кинутися до батька, але міцні руки тримали за передпліччя. Вона звивалася, кусалася і проклинала всіх довкола, але той, хто тримав, був немов скеля. Вождь дикунів — чоловік із такими ж, як і в неї, очима, щось шепотів. Намагався заспокоїти. Амага його не чула. У її голові пульсували ридання Тарга й передсмертні прокляття чоловіків. А жриця з ножем усе різала й різала горла. Білий гіматрій почервонів од крові, а на замащеному обличчі божевільно палали очі. Вона досі називала імена своєї богині, коли перед статуєю залишилися тільки батько й Тарг. Амага вже не могла кричати. Горло боліло, груди розривало повітря. Вона хотіла, щоб кошмар закінчився. Жриця подивилася на чоловіка, а потім на дівчинку. Рука знесилено опустилася. Вона теж важко дихала. Жінка була старою, дуже старою. Вона повільно підійшла до
Амаги й сіла коло неї. Дівчинка побачила стерті зуби.
— Мене звуть Тавропола, і я маю для тебе пропозицію. Ти можеш стати або жрицею богині, або її жертвою, — сказала жінка мовою Амаги. — Діва дає тобі право вибору. Вирішуй. — Жриця подивилася на батька. Амага зрозуміла, про який вибір її просять. Її життя в обмін на його. Батькові очі блищали від сліз.
Амага перевела погляд на брата.
— А Тарг? Що буде з ним?
— Залишиться з дикунами.
Амага подивилася на батька.
— Пам’ятай про обіцянку, яку ти дала матері. Ти маєш зробити все, щоби
Тарг жив.
Амага кивнула. Вона була готова пообіцяти що завгодно, тільки б припинилися ці муки.
Роки потому вона намагалася забути цю мить. Переконати себе, що жриця все одно б його вбила. І від рішення Амаги нічого не залежало. Батько скрикнув.
А потім у дірку в підлозі полилася його кров.
