Талавір витримав паузу, — після Спалахів?
— До — ні, — хитро примружився старий.
— А після?
Манкур наче вп’явся в череп. Белокун підслуховував. А шепіт відступив, наче той, кому він належав, відійшов у дальню кімнату.
— А після він став Богом. А Бог усюди й ніде, — розвів руками старий.
— То як ви можете пояснити, що людина, яка, за вашими словами, ніколи тут не жила, зобразила Ак-Шеїх і дім Сєрова точно такими, якими вони є в реальності? — почав втрачати терпець Талавір.
Азіз-баба здійняв руки догори й усміхнувся, наче промовляючи:
«Недаремно ж Мамай став Богом». Талавіру схотілося його струсонути. Він що, знущається?
— Хто такий джадал? Кого Сєров ховає у своєму будинку?
Манкур запульсував із подвійною силою. Белокун шалено бажав почути відповідь. Його емоції були такими сильними, що майже заступали прагнення
Талавіра дізнатися, як і чому помер Рябов. Белокун підштовхував до іншого запитання.
Якщо Мамай використав Спалахи для втечі, то прагнув опинитися в селищі, у якому народився. Половина карт із його колоди присвячена саме Ак-Шеїх. Про здібності Мамая ходили легенди, він міг із легкістю переконати старого, що внаслідок Спалахів перетворився на надлюдину. Азіз-баба фанатично в це увірував і надав притулок Мамаю. Що, як Рябов натрапив на чужу таємницю? Стежив за будинком Сєрова, побачив того, кого не мав бачити, і поплатився за це життям.
— У будинку з потворним деревом Мамай? — уже зовсім тихо спитав
Талавір. — Ви не уявляєте його могутності, він може загрожувати всьому Ак-Шеїх…
Талавір очікував, що Азіз-баба буде заперечувати, але старий лише сумно зітхнув.
— Той, хто ховається в тому будинку, загрожує всьому Кіммерику, а може, і світу. Ти метикуватий. Рябов так і не зміг поставити це запитання, хоч, я певен, він теж шукав Мамая. Але ти ж прийшов не за цим? Азіз-баба бачить у твоїх очах інше питання.
Натомість Талавір побачив у чорних непроникних лінзах свої відображення. Старійшина наче зазирнув йому в голову.
— Ти прийшов по Рябова.
«По Мамая», — напосідався Белокун.
— Я прийшов з’ясувати, що сталося з М-14. — Долаючи опір манкура, повільно проскреготав зубами Талавір. — А тепер думаю, що той загинув через чужі секрети.
— М-14. Так називався Рябов? У тебе теж був якийсь номер?
Питання Азіза-баби спантеличили. У шафі, де він знайшов картку Рябова, лежали справи тих, хто потрапив під перший суєр. Тільки тепер Талавір зрозумів, що він побачив інформацію про Рябова, але не став шукати про себе. І він не мав переконливої відповіді, чому вчинив саме так. Він же хотів дізнатися, ким був до
Спалахів. А може, найважливішим для Талавіра завжди було бажання зрозуміти, що сталося в Шейх-Елі?
— Кожен із того загону мав номер, що починався з «М». Нас відправили шукати доктора Мамая, тож усе логічно, — більше собі, ніж старому, пояснив
Талавір. Але нічого логічного в тому не було. Старші Брати мали кодові імена, псевдо, але для цього використовували слова. Цифри — лише для піддослідних.
Азіз-баба випустив ще одне кільце диму й хмикнув.
— Дивно, що Белокун знову відправив вас шукати Мамая. І це після того, як ви ледь не загинули в Шейх-Елі.
Азіз-баба і в цьому мав рацію. І він, і М-14 тільки вийшли з тривалої коми.
Рябов був дезорієнтований. Талавір нічого про себе не пам’ятав. То чого Белокун відправив саме їх?
— Мені шкода тебе, Повноважний. — Цього разу Азіз-баба видув дим прямо на нього. — Тобі випав жереб, якого ти не обирав. Вибір за тебе зробили
інші. Так буває з тим, у кого забирають пам’ять. Людина без минулого, без коріння — перекотиполе. Хто підняв, той і володар. Але жереб уже випав, —
темні скельця блиснули в бік манкура. І Талавір міг заприсягтися, що в цю мить
Белокун відступив, натомість шепіт став голоснішим, — і тепер ти мусиш зустрітися з наслідками.
Невже Азіз-баба натякає, що він мусить зайти до будинку Сєрова?
— Хто знає, а раптом тобі вдасться з ними впоратися. Азіз-баба живе довго, але досі готовий повірити в казки.
Останні слова Талавір ледь розчув. Шепіт у вухах посилився. Манкур наче боровся з ним за контроль над свідомістю. Голова готова була розвалитися. Він пропустив момент, коли знадвору долинули стукіт барабанів та спів. Юрта захилиталася. Талавір відчув удар у спину, наче за стіною хтось оступився і врізався в тонку перегородку. Долинув веселий гамір. Завіси на дверях заколихалися, і до юрти ввалився гурт на чолі з дворовою відьмою.
Оп, оп, Андир-Шопай,
О, Боже Спалаху, дощу нам дай,
Справжньої водиці,
А не твоєї кровиці.
Величезна жінка співала та здригалася в такт співу, хламида розходилася хвилями, на пухких руках тряслося сало. За нею крокували три жінки із закритими обличчями. З живота кожної тяглася кишка. Вони з’єднувалися в кошику, що його несла найвища.
У дерев’яну ляльку граємо, граємо,
У Бога Спалахів дощу вимагаємо.
Оп, оп, Андир-Шопай,
Де ховаєшся, Мамай?
У центрі галасливого кола йшла дівчинка років тринадцяти. Живі темні очі.
