Звідкілясь долинули крики. І перш ніж Талавір зорієнтувався, звідки йшов звук, ґрунт під ногами розірвало. Його відкинуло на купу каміння. Між ним із
Бекиром пройшла тріщина. Перша думка Талавіра була про демоницю з Кара-Меркит. Невже по нього вона пролізла в Ак-Шеїх? Із розлому з тріскотом почала вилазити довга тонка істота, схожа на змію. Гладке тіло вкривали блискучі шипи.
«Змія» на мить завмерла, наче роздумуючи, кого обрати жертвою, а потім розвернулася до Талавіра, немов точно зрозуміла, по кого прийшла.
— Це Дерево Болю! Воно збожеволіло! — закричав Бекир. Талавір ледь устиг ухилитися від нападу. Намацав у купі камінь і пожбурив у паросток, а потім іще один. Паросток навіть не зауважив. Як сліпий ракоскорп, він раз у раз стрибав на Талавіра, який щодуху відбивався.
— Спробувало моєї крові, а тепер хочеш іще? — рана від проколу шипом
Дерева Болю пекла вогнем.
Крики посилилися. Стало світліше. Тріщина пройшла по центру юрти й, вочевидь, зачепила вогнище. Вхідне запинало вже горіло. З нього вивалювалися люди. За деякими тягнулося полум’я.
— Кинь мені вогонь! Кинь що-небудь, що горить! — закричав Талавір
Бекиру. Хлопець зреагував швидко. Вихопив якусь палицю й пожбурив Талавіру.
Світло на мить вихопило тріщину. У ній, наче в зміїному кублі, роїлися інші пагони. Ще малі, але вже готові вистрибнути назовні. Це було коріння Дерева
Болю. — Треба кидати вогонь у провалля! — Талавір знайшов місце, де тріщина була найвужчою. Він орудував палаючою палицею, як булавою. Поцілив у найвищий пагін і перестрибнув на інший бік. Бекир як заведений кидав у яму все, що горіло. Коріння тривожно сіпалося, нагадуючи водорості на дні моря. Суєр блищав у світлі полум’я. Руки хлопчика були попечені, обличчя вкривала кіптява, але очі горіли завзяттям. Бекир радісно помахав, демонструючи, як йому вдається боротися з нападником. І це була помилка. Найдовший пагін якийсь час підбирався землею й вигодив момент, щоб атакувати. Корінь обвив ноги хлопчика й потягнув до провалля. Бекир устиг схопитися за кілок, до якого кріпилися мотузки, що додатково тримали юрту. Талавір витяг ще один кілок і кинувся до пагона. Він бив і бив, але корінь міцно тримав хлопчика. Поряд промайнула волохата голова Ніязі. Він обхопив Бекира, допомагаючи триматися.
За ним стала дівчинка.
— Візьміть! — закричала Чорна Корова й подала Талавіру великого зігнутого півмісяцем ножа.
Одним ударом Талавір перерубав корінь. З обрубка полилася темна густа рідина. Штанина на нозі хлопчика була роздерта. Шкіру заливала кров. Чорна
Корова та Ніязі відтягли його подалі від вогню і тріщини. Їх оточили закутані й кудись повели. За спиною Талавіра затріщало. Бік юрти почав завалюватися.
Опорні жердини захиталися.
— Там дочки Тітки Вальки! — схлипнула одна із закутаних.
Біля юрти стояла відьма. Вона скидалася на величезну глиняну статую. В очах застиг жах, а обидва роти роззявилися. З нижнього виповз довгий синій язик. Вона дивилася на вхід і не могла зрушити з місця.
Над головою Талавіра просвистів джгут і боляче вдарив по спині. Запинало прогнулося. Одна з опорних жердин почала падати в бік Тітки Вальки. Якщо не втримати стіни, дах завалиться в тріщину й поховає всіх, хто залишився всередині. Талавір підстрибнув, схопився за край мотузка й потяг на себе.
Долоні запекли.
— Тримай! Тримай, кому кажу! — закричав він відьмі.
Тітка Валька злякано обернулася, перехопила його погляд і наче прокинулася. Випростала велику руку й зловила іншу мотузку. Їх двох було замало, щоб стримати юрту від падіння.
«Тікай, ідіоте! — його думками заговорив манкур. — Це лише потвори. Їм же буде краще, якщо загинуть». На якусь мить Талавір навіть хотів послухатися.
З темряви вискочив мулоголовий. Зупинився й витріщився на пожежу.
— Аслане! — прохрипів Талавір. Дим забивав легені. — Сюди!
Онук Азіза-баби закрутив головою. Нарешті побачив Талавіра.
Талавір уже не міг кричати, але лють у його очах змусила Аслана подолати страх. Повноважний передав йому мотузку, зірвав із пояса відьми боклагу з водою й полив собі на голову. В Аслана від здивування відвисла щелепа від такого нахабного поводження з дорогоцінною рідиною. Він не встиг зреагувати, коли Талавір так само вчинив і з його водою, затулив обличчя рукою й кинувся в юрту. Манкур, наче безкінечна мігрень, наказував повертатися: «Вони потвори.
Такі самі, яких ти вбивав у Шейх-Елі. Вони вже мертві, і ти помреш!» Талавір точно не знав, кому саме належали ці думки: Белокуну чи йому.
За димом і сльозами нічого не було видно. Горіло всюди, але тиндик —
кругла дуга, що тримала дах, — залишалася цілою. Ззовні купол тягнули Тітка
Валька та Аслан. Талавір обійшов тріщину.
— Няв! — нарешті почулося від стіни.
Талавір кинувся на звук, відчув запах смаженого м’яса й тихе нявкання з-під килима. Сюди вогонь іще не дістав. Талавір відкинув важке покриття й побачив трьох жінок, що обійнялися довкола кошика. Їхні обличчя були відкриті.
Навіть крізь дим Талавір побачив зашиті очі й роти.
— Я прийшов вас забрати. Ходімо.
Сестри повернули голови на звук. І Талавір уперше усвідомив завдання —
