«Не роби цього! Це ж я? Твій брат!» — закричав Рябов і вистрелив. Жінка-ящірка вибухнула. Талавіра відкинуло вбік. Він не пам’ятав, скільки минуло часу, перш ніж перед очима проясніло, а у вухах перестало дзвеніти. З неба падав рожевий сніг. Талавір спробував зловити сніжинку, але рука не слухалася. Тоді роззявив рота й висолопив язика. Хотілося пити. Але сніг виявився гірко-солоним, наче пластівці солі. Зубами вдалося зняти рукавичку. За тканиною потяглася слизька рідина. Шкіра перетворилася на рожеве желе. Тепер Талавір не сумнівався, що й із рештою тіла те саме. Ось чому Рябов кричав і намагався його пристрелити. Талавір перетворився на потвору, єдине милосердя для якої —
смерть. Десь поряд була гвинтівка. Талавір спробував поворухнутися. Але це було все одно, що віддавати накази мертвій плоті. Розталу медузу вже не зібрати докупи. З горла Талавіра вирвався хрипкий сміх. Він мав дозволити Рябову завершити справу й померти людиною, а не купою зміненої плоті.
Талавір знепритомнів, а коли прокинувся, небо над ним було тьмяним і тряслося. Його кудись пересували. Він не міг роздивитися, куди саме: очі застилала імла, наче він дивився на світ крізь тонку плівку.
— Це «живе м’ясо»! Голова вже плавиться, — закричав хтось зовсім поряд.
Над ним схилився Белокун. Його очі палали від захвату.
— Це не має значення. На його обличчі найкраще відбилися риси Мамая.
Розумієш, що це означає? Інші — лише невдала копія, відбиток, залишений на вже надрукованому аркуші. Але нам пощастило. Особистість цього знищено. Ми зможемо отримати аватар Мамая, ідеальну реконструкцію. Несіть у Медичний чимскоріш.
Талавір прокидався безкінечну кількість разів. І щоразу із небуття його витягував біль. Не дивно, що після остаточного пробудження мозок відмовився від цих спогадів. Під дією суєру безформні кінцівки набули обрисів. Нове обличчя стало сприйматися як власне, а відсутність пам’яті — як тимчасовий збій. Він хотів бути справжнім Братом.
Белокун робив усе, щоб у Талавіра не виникало сумнівів. Вони брехали від самого початку, маніпулювали й затягували його у свою гру. Руф накачувала вигадками про його минуле. Белокун цікавився снами, казав, що це уламки спогадів. Тільки не уточнював, кому ці спогади належали. Але тепер, перебуваючи в кімнаті власної свідомості поряд із двома духами, Талавір остаточно зрозумів слова Тітки Вальки про «його обличчя». Його риси, як і зовнішність Рябова, належали доктору Мамаю.
— То тепер я Мамай? — крізь зуби проказав Талавір.
Тарг забрав у нього круглий камінець і заперечно похитав головою.
Талавір уже й сам знав правильну відповідь. Він боявся, що міг виявитися клоном. Але реальність була ще гіршою. Клон бодай має тіло-першооснову, з якої взяли клітини, щоб виростити копію. Він же був штучно сконструйованим шматком м’яса, інструментом Белокуна, виготовленим для того, щоб знайти доктора Мамая. Його руки затрусилися від люті.
— Доктор Мамай ще живий? Його можливо знайти?
Тарг на мить замислився, звів брови й скосив очі, роздумуючи над відповіддю, потім позагинав пальці, наче щось підраховуючи.
— Ім’я здається знайомим, — нарешті сказав хлопчик. — Але можу сказати напевно: такої людини зараз не існує. А може, і не існувало? — Тарг замріяно торкнувся носа. — Може, він іще тільки готується народитися?.
Талавір кілька секунд почекав на продовження, але його не було. Він сподівався на іншу відповідь. Белокун так несамовито вірив у те, що Мамай живий, що заразив цим навіть Талавіра. Хто б відмовився знайти живого бога?
Людину, настільки могутню, що їй вдалося зупинити війну й змінити цілий півострів. Якщо вірити легендам, Мамай був смертоносною зброєю і при цьому лише людиною. Навіть він не зміг пережити Спалахів.
— А Золота Колиска? Вона теж згинула? — без особливої надії запитав
Талавір.
Цього разу хлопчик виявив більше цікавості.
— О ні, її неможливо знищити.
— То де її знайти? — вчепився у відповідь Талавір. Зрештою, навіщо йому доктор, якщо можна знайти його зброю.
Тарг сіпнувся в бік жінки, наче зважуючи, чи варта відповідь майбутніх проблем. Талавір зрозумів, що краще адресувати питання про Золоту Колиску до бранки.
— Прошу, дай їй сказати.
Тарг скривився, наче очікував, що він передумає. Нарешті кивнув. А коли звів очі, то його рот перетворився на зашиту рану. Натомість губи жінки в клітці звільнилися від пут, але очі досі лишалися сліпими. Вона розродилася лавиною прокльонів. Талавір навіть пошкодував, що дозволив їй говорити. Жінка наказувала повернути її до Кара-Меркит, кричала, що її надурили, кляла богів і
Талавіра, але про Тарга жодного разу не згадала.
— Ти мене використав, брудний чоловічку. Я не мала зустрічатися з ним.
— Жінка говорила про хлопчика так, наче його тут не було. — Ти скоро помреш, і твої кишки розтягнуть Дештом, як смердючі водорості, проковтнуті й відторгнуті бакланом. Твоє кволе тіло не потягне ваги наших душ. Бог, якому ти служиш, — нікчема…
— Я вже не служу Двобогу. Сконструйованій мерзоті немає місця в його
