Талавіра. Доктор досі не міг його знайти.
Сфена потерла руку зі своїм манкуром і зайшла до намету Белокуна.
Під брезентом було душно, скрізь лежав пил із кришталиками суєру.
Навіть на боксі, у який поклали уражену жінку. Белокун заборонив до неї підходити. Сфена лише знала, що жінка з Ак-Шеїх, дістала поранення під час вибуху й становить особисту цінність для очільника Матері Вітрів. Сфена стягнула респіратор і відсалютувала Белокуну.
— Ви його знайшли? — з порога запитав він, наче й без того не знав, що
Талавір згинув разом із будинком.
— У поселенні його немає. Місцеві вважають, що він зайшов до будинку
Сєрова. Проте ніхто не бачив цього на власні очі. — Сфена зробила паузу, даючи зрозуміти, що ні на гріш не вірить словам потвор. — Щодо дерева, то ми спробували діяти вогнем, а також заглибилися в ґрунт біля розлому. Під землею, очевидно, існують пустоти. Але пошукова операція ускладнена агресивністю самої істоти. Ми вже втратили двох.
— Цілковита нездатність. — Белокун зневажливо похитав головою —
точнісінько так зробив її батько, коли вона принесла найнижчу оцінку за наукову роботу. «Так це ж ви його сюди загнали? «Знак Мамая» — казали ви, і що тепер?»
— хотіла викрикнути Сфена, але стрималася. Поки вони в цій дірі, а Белокун контролює її бакасу, звинувачення не має сенсу. Тільки зараз вона зауважила засоленого, який сидів навпроти Белокуна. Він був жалюгідний навіть для Ак-Шеїх. З-під засмальцьованого кашкета стирчали сиві патли, на роздутому, як у ропухи, зобі пульсували сині жили, а очі майже вилазили з орбіт. Старий притискав до грудей велику книгу й розгойдувався в такт власному шепотінню.
— Це офіційний бей Ак-Шеїх Гєра Сєров. — Белокун сів навпроти потвори й поставив на стіл воду. З перев’язями по його боках бовталися банки з бакасами, через що очільник Матері Вітрів нагадував верблюда, загубленого в пустелі.
Вода була настільки чистою, що пляшка здавалася порожньою. Повіки старого ледь помітно сіпнулися. Белокун відкрутив кришку, набрав у рота воду, побовтав між щоками й сплюнув на підлогу. Засолений облизнувся до калюжі біля столу.
— Я не пам’ятаю, щоб призначав тебе беєм.
— Я тут давно. Це мій дім! — Старий смикнувся й зігнувся навпіл, наче притиснутий невидимим вантажем. — Доктор Зорг! Він мене обрав. — Гєра поліз до піджака й витяг ярлик. — Він сказав, що в мене правильне прізвище.
Мій тесть — дід Олечки — був голова. Генерал!
Попри очевидне божевілля Сєрова, Белокун продовжував удивлятися в запалені очі.
— Дай! Те, що в тебе в руках. — Белокун показував на грубу книжку, яку стискав старий. Це був великий сімейний фотоальбом.
Очі Гєри спалахнули жахом. Він притиснув альбом до грудей, мить дивився, наче на дитину, яку мусить відірвати від серця, а потім передав доктору.
— Ти, перегортай сторінки! — сказав він Сфені.
«Аякже, за роки в Дешті книга перетворилася на пресований суєр», —
подумала Сфена й торкнулася обкладинки. Це був старовинний фотоальбом.
Судячи з перших зображень, саме тоді винайшли фотографію.
— Це збирав генерал. Оленька завжди тримала в руках. Мабуть, викинула у вікно, коли будинок забрав джадал. Щоб не пропав, — схлипнув Гєра.
На перших знімках була зображена мажара в степу. Поряд якийсь саксаул чи акація. На другому фото — родина колоністів на тлі будівництва: чоловік і жінка. Вони ще молоді, але мають виснажені, рано зістарені, змарнілі обличчя.
Поряд двоє дочок і високий, надзвичайно худий підліток із довгим носом і настовбурченими вухами. Його очі майже круглі за масивними лінзами. Під фотокарткою на звороті значилося: «Родина Густава Зорга, орендарі у Фальц-Фейнів. Ак-Шеїх. 1911. Початок будівництва дому».
— Це доктор Зорг? — здивовано вигукнула Сфена. — Він народився в Ак-Шеїх, як і Мамай?
— Гортай далі.
— Доктор Зорг знав цього генерала Сєрова? Це тому він призначив Гєру беєм і віддав їм будинок? — не вгавала Сфена.
— Зорг прожив більше, ніж звичайна людина. І пройшов не одну війну.
Але будинки просто так не віддають.
Белокун мав рацію. На наступному фото вони знову побачили знайому споруду. Стіни звели ще Зорги, але решту добудували кіммеринці. Дах вкривала руда черепиця, до стін додалися дерев’яні веранди. По центру стояв чоловік у формі часів другої великої війни. За його лікоть трималася блондинка. Внизу було підписано «Родину Сєрових в Ак-Шеїх зустрів добротний будинок. Вороги народу вміли будувати. Але тепер їх не залишилося й сліду. Кіммерик. Травень
1944». Будинок, зруйнуваний скаженим деревом, відрізнявся від того, що вони побачили на фото, але Сфена не сумнівалася — це той самий.
— Отже, будинок Зоргів спершу належав якимось кіммеринцям, а після того, як їх вигнали, перейшов Сєровим?
— Він завжди був нашим! — завищав Гєра. — Чорножопі захопили його незаконно. Генерал відновив справедливість.
— Тихо! — зупинив його Белокун і наказав перегортати.
Наступні сторінки розказували про родину Сєрова. На пенсії генерал захопився археологією і розрив курган Кара-Меркит поблизу Ак-Шеїх. «До республіканського музею були передані цінні артефакти з поховання скіфської цариці Амаги», — значилося в замітці.
