— У скількох виявлені зміни? — Белокун відсунув тарілку, наче вона зіпсувала йому апетит.
— У половини. Це хороший показник як для тижня після спуску. Але є й погані новини. Не дуже хороші. На Станції зауважили скупчення потвор біля
Шейх-Елі. Тобто… — жінка відкашлялася, — у пішій доступності до Матері
Вітрів, яку ми залишили майже беззбройною. Це було два дні тому.
Актуальнішої інформації не маю. Зв’язок…
— Що ти торочиш про свій зв’язок? Уже всім зрозуміло, що ти професійно непридатна. Але навіть такій ідіотці, як ти, має бути зрозуміло. Ми мусимо знайти Мамая й Золоту Колиску. Без цього Матері Вітрів не повернути колишньої влади та авторитету. Це наш пріоритет.
Сфена хотіла сказати, що про таке треба було думати раніше. Колишній статус Матері Вітрів поверне лише свіжа кров — нове покоління Старших Братів, а йому — Белокуну — давно пора на пенсію. Двері колихнулися. До намету залетіло розпечене повітря, а з ним — сморід гнилого м’яса й старого поту.
Безборонно зайшов засолений. Довгі світлі пасма звисали до плечей, маска для дихання з намальованими зубами затуляла нижню частину обличчя, а халат ледь тримався на вервечці — так, що виднілися бліді, поточені виразками стегна.
— Менім адім Саша Бідний. — Чоловік торкнувся кулаком лоба, схрестив руки на грудях, праву випростав уперед у ритуальному привітанні та промовив прийняте в Дешті славлення Богу Спалахів — «Буаах!». — Я завжди допомагаю
Старшим Братам. Але одна дружина народжувати. Мусив затриматися. Не бачив вашого прильоту. Щиро прошу.
Чоловік упав на вільний стілець.
На подив Сфени Белокун повторив вітальний жест і всміхнувся потворі.
— Саша Бідний, наш вірний акинджий.
— Так, Саша Бідний. — Засолений радісно кивнув, наче те, що Белокун знав його ім’я, вже було неабиякою відзнакою. — Я допоміг Рябову дістатися в
Ак-Шеїх. Я завжди допомагаю Старшим Братам.
— Вітаю з новонародженим, — промовив очільник Станції.
Саша Бідний підпалив самокрутку, відчепив від маски трубку й вкрутив туди цигарку. У наметі запахло полином. Сфена намагалася не дивитися на голі ноги засоленого. Халат ледь прикривав промежину.
— Дякую. Він мертвий. — Саша кинув оком на Сфену. — Жінки Дешту не народжувати. Майже всі. Порожні. Як ця глина.
Сашу Бідного завербували Старші Брати ще до Спалахів. Спершу він воював проти Двобога і його послідовників, а потім, коли Старші Брати почали перемагати в Кіммерику, так само завзято боровся проти своїх колишніх братів по зброї.
— Несповідимі шляхи Двобога, — промовив Белокун, розвів руками й теж подивився на Сфену, наче вона була відповідальною за безпліддя всіх жінок. —
Із цим усюди не дуже.
— Несповідимі, — погодився акинджий і втягнув у трубку повітря.
На мить запанувала тиша. За стінами продовжувалися спроби випалити
Дерево Болю. У намет долинали хлопки вогнеметів і стогони тих, хто вже потрапив під важку руку скаженої рослини.
— Краще вам лишити ту потвору. Без джадала дурна. Багато людей покладете.
Белокун кивнув, але промовчав. Він чекав, з чим прийшов акинджий.
Сфена мимовільно оцінила його витримку. Від звичної зневаги до засолених не залишилося і сліду. Лише зверхність, як і годиться очільнику Матері Вітрів.
— Ви шукаєте хлопчика. — Саша примружив обведені чорним очі. Він не питав, лише стверджував. — Я його знайду.
— Я вже відправив своїх людей на його пошуки. Нащо мені ти?
— Бо їх зжер Дешт. Це вам. — Саша витяг із глибин халата частину клешні ракоскорпа, у яку була затиснута ліктьова кістка людини, і жетон
Старшого Брата. Белокун ледь помітно здригнувся.
— Подарунок, — ображено видихнув Саша Бідний і продовжив пояснювати: — Ти маєш костюми. Не знаєш Дешт. Мато Дуковач, грифони не полетять туди. Море близько. Я приведу.
Белокун подивився на кістяки й потер перенісся.
— Чого ти хочеш за те, що приведеш хлопчика?
— Жінку.
— Цю? — Белокун здивовано розвернувся до Першої Зіниці.
Саша Бідний обвів Сфену довгим поглядом. Щось у масці клацнуло, а повітря ритмічно зарипіло. Саша засміявся.
— Ні, — зневажливо кинув він. — Іншу. Здатну родити незмінених. Зі
Спалахів бачив лише одну таку. Знайшов у Дешті. Привів сюди. Вона принесла в череві дитя й тут народила. Тепер вона в тебе. Віддай. — Саша Бідний показав на бокс із пораненою.
— Ти говориш про вашу лікарку? То це ти знайшов її. Ха! Несповідимі шляхи. І новий знак від Мамая. Хто ще був з лікаркою, коли ти привів її в це селище?
«Новий знак від Мамая», — останні дні Сфена чула цю фразу занадто часто. Божевілля, що відбувалося навколо, Белокун вважав посланнями від зниклого вченого. Альбом Гєри Сєрова, фото сина лікарки, зруйнований дім в уяві очільника Матері Вітрів були суцільними знаками від Мамая. А те, як він запитав, хто ще був з пораненою лікаркою, означало одне, — Белокун добре знав
її історію. На відміну від Сфени.
Сашині очі перетворилися на щілини. Сфена застигла в очікуванні.
— Інша жінка, — промовив акинджий. — Теж народила, померла. Дитину забрали західні засолені. Закон Дешту. Мусиш віддати, щоб отримати. То як? Я приводжу хлопчика, ти віддаєш Ма?
