Але знову ні душі. Лєканя стягнув кепку й витер лоба. І тут, наче за командою, під ним пролунало тягуче виття. Хлопець здригнувся, припав до землі, звісився над урвищем і не повірив своїм очам. Уступ, на якому він лежав, був із суцільного карсту. У прямовисній плиті під ним чорніло кілька вікон. «Сховища контрабандистів», — зрадів Лєканя. Вікна були десь посередині височенної стіни. Тепер він точно знав, що крик лунає саме звідти. «Якщо там є люди, то в них мусить бути їжа, а може, і човен», — подумав хлопець. Він почухав потилицю. Залишалося вирішити, як вони залазять у те пташине гніздо. У пошуках сходів чи драбини Лєканя ще дужче звісився зі стіни. Сухостій врізався в груди. Камінці осипалися. Злякана ластівка вилетіла з невидимої дірки. Ще до того, як Лєканя встиг роздивитися постать унизу, він вихопив парабелум.
— Стій, де стоїш, стрілятиму!
Хлопець, який ховався в тіні, звів руки й розвернув до Лєкані червоне від сонця обличчя. Він був худий і високий, мав біляве волосся й настовбурчені вуха.
Очі затуляли масивні лінзи.
— Не маю зброї, до вітру ходив. — Хлопець задер голову й посміхнувся широкою щербатою усмішкою. Лєканя вирішив, що сам хіба на кілька років старший за нього. А Лєкані за місяць мало виповнитися шістнадцять.
— Чиїх будеш?
— Тутешній, — наче випльовуючи тверді звуки, проказав хлопець.
Лєканя аж звів брови, щоб зрозуміти сказане.
— А чого гуториш, як не наш?
— З колоністів.
— Німець, значить. — Лєканя поклав пальця на гашетку й примружив одне око. Знав він тих німців. Батю на війні порішили, клята контра.
— Німець. Але свій. — Хлопець здавався спокійним. Лише посмішка зникла. — Зброї не маю. Але в мене є вода і хліб. І човен.
Ці слова змусили Лєканю замислитися.
— А в печері в тебе хто?
— Баба, — знову оголив довгі білі зуби німець.
— Баба? Жонка твоя? Чи де кобилу потєшитися вмикнув? — несподівано для себе Лєканя відчув, що йому подобається ця капловуха каланча. У його очах було щось знайоме.
— Просто баба. Сам подивися. Праворуч від тебе камінь. Під ним лаз до печери. — Німець стрясонув піднятими догори руками.
— Немає дурних. Ану дерися сюди, щоб я тя бачив, а тоді вже й на бабу твою подивимося. І гляди мені: побачу мухльож — вгачу кулю проміж очей. Я з парабелушки з десяти кроків тобі у веснянку над лівим оком поцілю.
Колоніст кивнув і швидко, наче павук, подерся стіною, чіпляючись за хитро приховану контрабандистами драбину. Лєканя аж ахнув, коли з провалля вистрибнула біла рука. Зблизька хлопець був ще вищим і ще тоншим. Одягнутий у брудну гімназіальну форму.
— Як тебе звати, колоністе?
— Герман Зорг, — сказав хлопець і простягнув довгу руку. — Гімназист, приїхав до своїх на побудку. А ти хто будеш?
— Червона сила революції, от хто я. Шуруй, Гєрманіє, — тільки і сказав
Лєканя, дулом показуючи на камінь.
Хлопець відсунув камінь і відкинув дерев’яну ляду.
— І щоб я тебе бачив!
Унизу виявився круглий лаз, наче видовбаний у вапні колодязь. Герман витяг мотузку й поліз у діру. Лєканя закинув рушницю за плечі, пістолет застромив за пояс і поліз за гімназистом.
До землі було щонайбільше два аршини. Лєканя вже приготувався стрибнути й витягти парабелум, коли довгі руки вчепилися в його штани й щосили потягнули додолу.
— Ах ти контра! — заволав Лєканя і спробував хвицнути ногою. Він досі тримався за мотузку. Але Герман був чіпкий. Він повиснув на хлопцеві.
Лєканя відчув, як мотузка впивається в шкіру, і зробив єдине, на що був спроможний. Відчепив долоні й мішком упав на Германа. Билися вони недовго.
Гімназист був явно не готовий до звіриної люті вихованця церковно-приходської школи села Журноково Грязовецького уїзду Вологодської губернії. І тієї миті, коли Лєканя відчув кров супротивника на зубах і вже наготувався святкувати перемогу, знову закричала жінка. Цього разу з такою тваринною силою, що хлопці заклякли. Луна розкололася об стіни. Лєканя відпустив вухо Германа, а той розтиснув кулаки.
— Що з нею? — запитав Лєканя.
— Народжує, — чомусь пошепки відповів Герман.
На підлозі у великій карстовій печері лежала жінка. Дві темні коси вибилися з-під хустки. Одяг та обличчя вказували на те, що вона кіммеринка.
Величезний живіт, здавалося, притиснув її до підлоги. Коли її відпускав біль, жінка намагалася звільнити руки від пут. Лєканя подумав, що її плечі от-от вивернуться. Трохи вище на камені стояла чудернацька фігурка. Бовван мав великі груди й вивалений живіт. Поряд лежали сухі трави та недогарки свічок.
«Якесь поганське капище», — подумав Лєканя і ледь зупинив себе, щоб не перехреститися.
Герман поринув у споглядання з жадібною цікавістю. Здавалося, він забув про Лєканю і його пістолет. Він наблизився до жінки, застиг навприсядки й витягнув шию. Лєканя закляк поряд.
— Ти диви, як її підкидає. У мене око вірне, сама не розродиться. Чи пристрелити, щоб не мучилася? — пожартував борець за революцію.
— Ні, ще рано, — серйозно відказав Герман.
Лєканя роззирнувся. Печера не була дикою. У багатьох місцях виднілася кладка. Стіни вкривали дивні малюнки й написи. За вікнами шуміло море.
