«Цілком придатний сховок, якби не жінка й цей божевільний», — подумав
Лєканя.
— А хто вона?
Тепер уже точно було зрозуміло: жінка не його дівка й не мати.
— Баба, — вкотре пробелькотів німчура і, коли Лєканя вже вирішив йому двинути, додав: — але незвична. Я повертаюся додому з надією знайти папіньку й матінку, а там нікого. А на нашу недобудовану хату брудний кіммеринець уже дах лагодить. Казали, що він приїхав вартувати курган, щоб звідти не видерлися злі духи. Є такий за п’ять верст від нас. Кіммеринці вважають його святим або чаклуном. Їх, дикунів, важко зрозуміти. Але я бачив, як вони падали перед ним на підлогу. Наче щури. Фриц із батькової мануфактури чув, як його називали нащадком ханського роду. А це жінка його. Стара бонна сказала, що вона точно відьма й носить у собі поріддя диявола.
— Ну а ти, Германіє, нащо її сюди притяг? Помститися за відібраний фатерлянд? — Лєканя остаточно переконався, що Герман, хоч і німчура й напевно буржуй, але таки свій. Бо теж не терпів кіммеринців.
— А тобі секрет можна довірити? — замість відповіді запитав Зорг і, як пугач, кліпнув великими круглими очима.
— Ага, — відказав Лєканя, а сам подумав: «Яйця виїденого не вартий секрет, який можна першому-ліпшому розбовкувати».
Гімназист відійшов до стіни й підняв пузатий мішок. Очі Лєкані загорілися.
Контрибуцію він любив. Але вже наступної миті зневажливо сплюнув. Мішок був завеликий як на гімназійного дрища. Зорг витяг щось схоже на корито з ніжками. Боки конструкції вкривали золоті пластини з написами кіммерицькою.
— Що це? — розчаровано запитав Лєканя.
Подумки він уже обідрав і зважив золото. Набиралося щонайбільше три унції. Краще вже попа общипати.
— Колиска. Чаклун, чоловік цієї, з могильника дістав, — Герман кивнув на жінку. — Я ніч не спав, щоб побачити. Тіло так задубіло, що на ранок не зміг до вітру сходити, так під себе й надзюрив. Але воно було того варте. Що вже той чаклун виробляв: пісні співав, у бубна бив, зілля палив. Усе, щоб дух із могильника за колискою в наш світ не проліз.
— І де тепер той чаклун? — Лєканя про всяк випадок роззирнувся.
Бракувало отримати по лобі із засідки.
— Мужики пришибли, — сказав гімназист. — Я їм розказав, що він на могильнику чудив, от вони й розізлилися. І хату його спалили. Він же з буржуїв.
— Праведний гнів пролетаріату? Розумію, — похитав головою Лєканя. —
А не міг ти щось цінніше, ніж цей нічний горщик, захопити?
Жарт не вдався. Від колиски віяло холодом. Дерево було старе й ледь трималося купи. Подекуди виступила сіль, наче воно довго пролежало в морі.
Під новими золотими пластинами темніли бронзові накладки з прадавніми малюнками. На золоті ж блищала кіммерицька в’язь.
— Це він прикрасив і закляття понаписував. У кіммеринців є легенда про
Золоту Колиску. Той, хто нею заволодіє, отримає Кіммерик. Видно, чаклунові не сподобалася червона влада, от і вирішив вирити.
— Видно й тобі, німчуро, не дуже подобається. Колиска тепер у тебе? Хоч не бачу, щоб ти став царем цієї землі. — Лєканя буцнув гімназиста під ребра.
Його дужче цікавило, чи залишилося золото в могильнику, але нехай і Германія не розслабляється. Зорг зіщулився й порачкував. — Не сси, я в казки не вірю.
Звичайна колиска, хоч і давня.
— Це тому, що ритуал не завершений! Щоб Колиска запрацювала, у неї треба покласти новонароджене дитя.
Як за сигналом, жінка заревіла. Живіт здригнувся. Породілля затиснула косу між білими зубами. Білки почервоніли від напруги. Спина вигнулася. На мить Лєкані здалося, що стіни затремтіли у відповідь. Він навіть звів гашетку.
Зорг жадібно сковтнув і витяг маленького ножика. Явно не для Лєкані.
— Хочеш покласти до Колиски немовля? І що — вбити? — аж присвиснув
Лєканя. Ото був би женішок для Антоніни Немич.
— Ну не колискові ж співати? От тому я сюди її і притяг. З науковою метою. — Герман Зорг облизав губи. Лєканя втупив погляд у жінку. Вона вчепилася руками в коліна, широко розвела ноги й закричала. Лєканя на мить затулив вуха. Але очей відвести не зміг. Почулися хлюпання й тихий стогін жінки. — Його звати Номан! Номан. Захисти, велика мати Албасти! — закричала породілля і знепритомніла.
Герман підвівся і підійшов до жінки. Її спідниця заворушилася. Лєканя подумав, що дитина, якщо жива, має закричати. Герман нахилився, щоб відкинути закривавлену тканину, і цієї миті в печері стало темно. З вікна зістрибнув якийсь велет. Лєканя встиг побачити довге сплутане волосся, червоні, наче жарини, очі та обвислі груди, які потвора закинула собі на плечі.
Жінка, наче величезна мавпа, побігла підлогою, штовхнула гімназиста, зиркнула на Лєканю й обнюхала породіллю. Та не ворушилася. Тоді чудовисько виплюнуло їй в обличчя якісь слова, схопило дитину й вистрибнуло у вікно.
Лєканя підбіг і подивився вниз. Потвори ніде не було. Сонце вже торкнулося обрію. Тіні в западинах стали темнішими. Лєканя вирішив, що саме час ушиватися. Чесному борцеві за революцію немає чого робити в бісівських казематах. Нехай німчура дає раду з тілом. За його спиною щось заворушилося.
Породілля знову вигнулася. Тепер у ній з’явилося щось нелюдське.
