Здавалося, уся вона вивернулася під неприродним кутом. Очі налилися кров’ю.
Язик вивалився, а зуби стали довгими й гострими. Плечі викрутило в інший бік.
Жінка сіпнулася, міцні пута розірвалися. Лєканя побачив, як розійшлася шкіра на її зап’ястках.
Жінка випростала руки, схилила голову й пішла на Германа. Лєканя ступив крок. Волосся на його голові заворушилося. Десь позаду висіла мотузка. Він не збирався гинути під кігтями потвор. Поки вона зайнята гімназистом, у нього є кілька хвилин, щоб видертися нагору. А далі він знайде вихід.
— Допоможи! — прохрипів Зорг. Одержима осідлала хлопця. Між його шиєю й зубами залишалося не більше, ніж лікоть. А потім мертва жінка розвернула до Лєкані страшне обличчя. Він витяг парабелум і відчув, як тремтить його рука. Хлопець набрав у легені повітря й випустив у її обличчя всі вісім куль.
Через двадцять років, коли він власноруч каратиме ворогів народу, перед його очима стоятиме це потворне обличчя. Його руки вже не тремтітимуть.
Печера наповнилася димом і запахом пороху. Вуха наче заклали ватою.
Постаті перетворилися на тіні у воді. Герман, як риба, закривав і відкривав рота.
Коли в печері стало ясніше, вони побачили мертву жінку з продірявленим обличчям.
Лєканя байдуже копнув тіло й обережно виглянув із вікна. Потвори з обвислими грудьми не побачив.
— Усі вісім рівно в ціль, — проказав Герман. Він не зводив очей із мертвої й, мабуть, не відчував болю. На його худих грудях уже набубнявіли кров’ю
подряпини від кігтів потвори, яка забрала дитину.
— А ти не вірив, що я стрілок, — сплюнув Лєканя. До цього дня йому жодного разу не вдавалося влучити. Хотілося пити й нюхнути тютюну. — Три унції віддав би за понюшку, — сказав Лєканя й підняв Колиску. — Ти мені винен, Германіє. Стільки свинцю на твою бабу перевів.
— Так, — простогнав Зорг, схопився за груди й гепнув на підлогу.
Лєкані самотужки довелося відтягти мертву в куток і закидати її шкурами.
У печері знайшлися хліб, головка овечого сиру, пів мішка яблук і торба із сушеним кизилом. А найголовніше — джерело з водою. Лєканя наповнив свої фляжки й бурдюк колоніста, а потім налив на голову Герману. Коли гімназист прийшов до тями, Лєканя розщедрився на ковток самогону.
— Я теж піду до червоних, за ними — сила. По тобі бачу, — прогугнявив осоловілий Герман. Лєканя ковтнув, скривився і подивився на Колиску. Язики вогнища, яке вони розпалили посеред печери, виблискували на окованих золотом боках.
— Як думаєш, — замислено проказав Лєканя, — якщо потвори існують, то, може, і бог є?
— Гм, — гмикнув Герман. — Не знаю щодо старого бога, але вся ваша революція породила нового. Йому я і служитиму.
Вони ще кілька годин пили самогон. Із криком «дайош революційну справедливість» Лєканя надзюрив у Золоту Колиску. Герман заливався реготом, але повторювати не став.
На світанку вони витягли зі сховку човен. «Якщо пощастить, — думав
Лєканя, — зранку пристану до острова Джарилгач. Або сховаюся на якійсь іншій мілині. Сєнька Немич добре знав ці води. Колись цим шляхом водив контрабанду до Одеси, то й Лєканя не пропаде. Тільки що з цим? Пристрелити німчуру чи лишити?» Хлопець закинув рушницю й обернувся до Германа. Рука так і свербіла.
— Ти мене порятував. Герман Зорг такого не забуває, — торочив німець.
— Я б і дім тобі свій віддав, але тепер там чорномазі кімри. — Колоніст захихотів. Гострі худі плечі сіпнулися, хлопець схопився за груди, притримуючи нашвидкуруч прив’язані бинти. — Краще вже тобі, ніж їм.
«Один хєр пристрелять. Таким малохольним довго не ходити», — подумав
Лєканя і відштовхнув човен.
— Як тебе хоч звати? Скажи! — гукнув навздогін Зорг. — Може, таки колись віддячу? У нас у Кіммерику кажуть, що борги треба віддавати.
— Іван я, Сєров. А так-то Лєканєю кличуть, — помахав рукою він. —
Бувай, Германіє!
Небо на обрії почервоніло. Скелясті урвища теж змінили колір. Йому здалося, що в темному вікні блимнуло світло. Німець усе ще стояв на березі, наче хотів пересвідчитися, що Лєканя відплив.
«А коли мені щось від тебе знадобиться, то я сам прийду й заберу. Не дуже розкидайся обіцянками», — про себе додав Лєканя й подивився в човен. У глибині, поряд із іншою контрибуцією, лежала розбита Золота Колиска. Від неї досі тхнуло сечею. Він і сам не знав, чого її захопив. Але якщо гімназист має рацію, якщо просто зараз народжується новий бог, то йому схочеться отримати й цю землю. Лєканя закрив колиску дранкою й розвернувся в бік моря.
