Решту дороги ми говорили мало. Пам'ятаю, ми ненадовго зупинилися біля Коров'ячого Жолоба — відійшли на кілька кроків від стежки і, стоячи обличчям до сонця, що вже хилилося до заходу, задивилися на воду. Вона була прозора, ми бачили, що лише коло берега дно пологе. Трохи далі воно вже зникало в мороці. Як відомо, посередині ставок був дуже глибокий.
— Холодна,— сказав Адріан, кивнувши головою на воду — надто вже холодна, щоб купатися. Холодна,— за мить мовив він ще раз, тепер уже явно здригнувшись, і подався далі.
Того ж таки вечора мені довелося через свої службові обов'язки повернутися до Кайзерсашерна. Сам Адріан відклав свій від'їзд до Мюнхена, де вирішив поселитися, ще на кілька днів. Бачу, як він на прощання — не знаючи, що востаннє,— тисне руку батькові, бачу, як мати цілує його і, може, так само, як тоді в кімнаті, під час розмови з Кречмаром, прихиляє його голову до свого плеча. Він не міг, та й не хотів повернутися до неї. Вона приїхала до нього.
XXIII
«Хто не впряжеться, з місця не зрушить»,— пародіюючи Кумпфа, написав він мені через кілька тижнів із баварської столиці на ознаку того, що почав компонувати «Love's Labour's Lost» і що мені треба якнайшвидше досилати решту лібретто. Йому потрібно мати перед очима цілу картину, писав він, бо, працюючи над деякими музичними поєднаннями й переходами, він часом хотів би забігти наперед, у наступні частини.
Він винайняв помешкання на Рамбергштрасе, поблизу Академії, у вдови сенатора з Бремена на прізвище Роде, що жила там із двома дочками на першому поверсі в новому ще будинку. Кімната, яку йому відступили, виходила на тиху вулицю і була розташована зразу праворуч від вхідних дверей. Вона йому сподобалася тим, що була чиста й устаткована по-домашньому вигідно, тому він скоро цілком обжився в ній зі своїм добром, книжками й нотами. Хіба що одна оздоба тієї кімнати була досить безглузда — велика, оправлена в раму з горіхового дерева гравюра на лівій подовжній стіні, релікт згаслого ентузіазму, що зображав Джакомо Мейєрбера170 біля фортепіано, з натхненно зведеними догори очима, з руками на клавішах, в оточенні персонажів його опер, які ширяли над ним. Проте молодому пожильцеві той апофеоз видався не таким уже й бридким, а крім того, сидячи в плетеному кріслі біля робочого столу, простого розсувного столу, покритого зеленим сукном, він обертався до гравюри спиною. Тому він лишив її на місці.
У кімнаті стояла до Адріанових послуг маленька фісгармонія, що, мабуть, нагадувала йому давні часи. Та оскільки сенаторша здебільшого перебувала в задній кімнаті, що виходила в садок, а дочки також зранку не показувались на очі, він міг користуватися й роялем у вітальні. То був трохи розбитий, але з м'яким звуком «Бехштайн». У тій вітальні зі стьобаними фотелями, бронзовими канделябрами, позолоченими ґратчастими стільчиками, великим столом, застеленим парчевим обрусом, і з потемнілою картиною, намальованою олійними фарбами 1850 року, на якій був зображений Золотий Ріг з краєвидом на Галату171,— одне слово, з речами, в яких легко було вгадати залишки колишньої міщанської заможності,— вечорами часто збиралося невелике товариство, до якого, спершу неохоче, а потім звикнувши і, нарешті, з огляду на обставини, навіть увійшовши в роль немовби господарського сина, прилучився й Адріан. То був мистецький чи напівмистецький світ, так би мовити, пристойна богема, вихована й водночас вільна, легковажна й досить цікава, щоб виправдати сподівання пані сенаторші Роде, які спонукали її переселитися з Бремена до південнонімецької столиці.
Неважко було вгадати, якими мотивами вона керувалася. Темноока, з гарно накрученими каштановими косами, тільки ледь сивувата, з поставою світської дами, зі шкірою кольору слонової кістки і приємними рисами ще досить молодого обличчя, вона прожила своє життя звиклим до розкошів членом патриціанського товариства, маючи багато обов'язків лише як господиня дому, де було повно челяді. Після смерті чоловіка (суворий портрет якого в службовому вбранні також оздоблював вітальню), коли достатки її дуже поменшали і надії зберегти дотеперішнє становище у звичному колі теж, мабуть, пішли на спад, бажання її ще не вичерпаного і, певне, по-справжньому не заспокоєного життєлюбства, націлені на цікаве закінчення життєвого шляху в середовищі більшого людського тепла, дістали волю. Свої вечірки вона влаштовувала нібито задля дочок, але не важко було помітити, що головна її мета — втішатися самій і мати залицяльників. Її найдужче розважали маленькі двозначності, що не заходили надто далеко, натяки на добродушно-легковажні звичаї мистецького міста, анекдоти про офіціанток, натурниць, художників — коли вона чула їх, то сміялася високим, манірно-чутливим сміхом, не розтуляючи рота.