Доктор Фаустус полностью

Він. Усунули, усунули. О, безперечно, ми тих партачів усунули тобі на користь. І саме вчасно, ані зарані, ані запізно, якраз коли вони своїм недолугим втручанням зрушили справу на ту стежку, що треба, бо якби ми були їх лишили, вони могли б усе звести нанівець. Ми дозволили їм спровокувати поширення хвороби — і годі, геть їх. Тільки-но вони своїм специфічним лікуванням достатньо обмежили першу, видиму зовні загальну інфільтрацію і тим самим дали сильний поштовх метастазії вгору, їхнє завдання було виконане, настав час усунути їх. Ті ж бевзі не знають — а якби й знали, то однаково не змогли б нічого змінити,— що загальне лікування тільки дуже пришвидшує верхні, метавенеричні процеси. Правда, якщо на ранніх стадіях не провадити лікування, наслідки часто бувають ті самі — одне слово, що не роби, а виходить пшик. Ми ні в якому разі не могли дозволити тим партачам затягти провокацію. Затухання загальної інфільтрації треба було пустити на самоплив, щоб повільно, але певно посувався вперед процес там угорі, забезпечити тобі роки, десятиріччя прекрасного буття чорнокнижника, повну посудину геніального диявольського часу. Сьогодні, через чотири роки після того, як ти підхопив цю хворобу, в тебе дрібно й густо помережана тільки маленька місцинка там, угорі,— але вона є, є осередочок, лабораторія моїх маленьких помічників, що дісталися туди лікворннм шляхом, так би мовити, плавом, є початок осяяння.

Я. О, тепер я тебе піймав на слові, йолопе! Ти сам себе зрадив, сам назвав місце в моєму мозку, осередок гарячки, який тебе вихимерував і без якого тебе не було б! Признався мені, що я тільки у хворобливому стані бачу і чую тебе, що ти лише порожнє видиво!

Він. Гарна мені логіка! Якраз усе навпаки, дурнику. Я не витвір піального осередку в твоєму мозку, а той осередок дає тобі змогу сприйняти мене, розумієш? Без нього ти, правда, не побачив би мене. Але хіба це означає, що моє існування залежить від сп'яніння, яке в тебе починається? І що я — твоє суб'єктивне уявлення? Анітрохи не означає! Постривай лишень, те, що там, у твоєму мозку, робить своє діло і прогресує, дасть тобі спромогу ще й не таке сприйняти, подолати ще й не такі перепони, піднятися над скутістю і знесиленням. Дочекайся Вербного четверга, а там уже недалеко й до Великодня! Почекай рік, десять років, двадцять, поки осяяння, прекрасне завершення тривог і сумнівів, що сплутували тебе, досягне своєї вершини, і ти дізнаєшся, за що платиш, за що продаєш нам тіло і душу. Тоді в тебе sine pudore* зійдуть з аптечного насіння осмотичні рослини...

* Не соромлячись (латин.).

Я (схоплюючись). Стули пельку! Я забороняю тобі говорити про мого батька!

Він. О, згадка про твого батька не така вже й недоречна в моїй пельці. Він теж добрий пройда, завжди любив розмірковувати про елементи. І головний біль, передумова до гострого болю русалоньки, в тебе також від нього... А взагалі я казав цілком правильно, корінь усіх чарів — в осмосі, в дифузії рідини, в проліферації. У вас є спинномозковий стовп, а в ньому канал з рідиною, який весь час пульсує. Та рідина доходить до мозкових оболонок, у тканині яких венеричний менінгіт робить свою тиху, приховану роботу. Але всередину, в паренхіму, хоч як їх вабить туди й хоч як спрагло їх паренхіма прийняла б, наші малі помічники не можуть дістатися без дифузії рідини, без осмосу, який розріджує клітинний сік pia, розчиняє тканину й прокладає бичоносцям шлях усередину. Все, друже мій, від осмосу, дивними витворами якого ти втішався змалку.

Я. Я сміявся з їхньої біди. Якби швидше повернувся Збройносен, ми посміялися б разом. Я також розповів би йому дещо про свого батька. Розповів би, як у батькових очах стояли сльози, коли він казав: «І подумати тільки, що вони мертві!»