Я добре розумію, чого музика захотіла увінчати собою пластичну красу цих од: не того, щоб зробити їх досконалішими,— бо вони досконалі,— а щоб рельєфніше відтінити їхній гордий, сумний чар і дужче наголосити на ньому, надати кожному коштовному моментові їхніх деталей довшу тривалість, ніж та, що судилася тихо мовленому слову: наприклад, такому моментові сконденсованої образності, як згадка.— в третій строфі «Меланхолії» — про «sovran shrine»*, яким потаємний смуток володіє навіть у храмізахвату, але який, правда, бачать лише ті, чий сміливий язик роздавить об ніжне піднебіння виноградину насолоди; це місце просто блискуче, і навряд чи музика здатна ще щось додати до нього. Може, супроводячи слова і уповільнюючи їх, вона тільки намагається не зашкодити їм. Я часто чув, що вірш не повинен бути надто гарний, щоб вийшла гарна пісня. Музика набагато краще виконує своє завдання там, де треба позолотити посереднє. Так віртуозне акторське мистецтво найяскравіше виявляє себе в поганих п'єсах. Проте Адріанове ставлення до мистецтва було надто горде й практичне, щоб він захотів своїм світлом осявати сутінки. Як музиканта його могло привабити тільки те, що викликало в нього справжню духовну повагу, тому й німецький вірш, яким він творчо захопився, був найвищого рівня, хоч і не мав тієї інтелектуальної вишуканості, що Кітсова лірика. Літературна витонченість у ньому надолужувалась монументальністю, піднесеним, голосним пафосом релігійно-похвального гімну, що своїми закликами й описами величі та милосердя навіть більше надавався до музики й щиросердіше йшов їй назустріч, ніж еллінська шляхетність тих британських творів.
*«Священний сховок»
То була ода Клопштока223 «Весняне свято», славетна пісня про «краплю на відрі», саме на її текст, з деякими скороченнями, Леверкюн скомпонував п'єсу для баритона, органа і струнного оркестру — надзвичайний твір, який під час першої німецької світової війни й кілька років після неї, викликаючи захват у меншості і, звичайно, злісне заперечення в загалу, виконували в багатьох музичних осередках Німеччини, а також у Швейцарії мужні, прихильні до нової музики диригенти і який дуже сприяв тому, що найпізніше в двадцяті роки ім'я мого приятеля почало набувати ореолу езотеричної слави. Але скажу ось що: хоч як зворушив мене — дарма що він, власне, не був для мене несподіваний,— цей навальний вияв релігійного почуття, який здавався особливо чистим і побожним завдяки утриманню від дешевих засобів впливу на слухача (відсутність звуків арфи, хоч текст аж просить їх, відмова від литавр для відтворення грому Господнього); хоч як лягали мені на душу декотрі красиві картини, досягнуті зовсім не утертим звуковим живописом, чи розкішні провіщення хвальної пісні, наприклад, нестерпно повільне наближення чорної хмари, грім, що двічі гримить: «Єгова!», тим часом як «ліс повалений куриться» (чудова картина!), чи таке незвичне, просвітле злиття високих регістрів органа зі смичковими інструментами наприкінці, коли Бог з'являється вже не в бурі, а в тихому шелесті й під ним «угинається райдуга миру»,— а все ж я тоді не зрозумів справжнього душевного сенсу цього твору, його найпотаємнішої потреби й мети, його страху, що шукає ласки у хвалі. Хіба я тоді знав про документ, відомий тепер і моїм читачам, про запис «діалогу» в кам'яній залі? Тільки умовно я міг би тоді назвати себе стосовно Адріана «a partner in your sorrow's mysteries»*, як в одному місці мовиться в «Оді до меланхолії»: більше за правом давньої, донесеної ще з часів дитинства, невиразної тривоги за його душевний спокій, а не тому, що я справді знав, у якому він стані перебуває. Аж згодом я зумів побачити в композиції «Весняне свято» покаяльну жертву Богові, благання в нього ласки; такий він і був, цей твір attritio cordis, написаний, як я з жахом припускаю, з думкою про того відвідувача, що наполягав на своїй реальності.
* «Співбратом у твоїм таємнім смутку»
Але я ще й у іншому значенні не зрозумів особистого й духовного підґрунтя цього твору, заснованого на вірші Клопштока. Мені треба було пов'язати його з розмовами, які я тоді провадив із ним, чи, краще сказати, він провадив зі мною, дуже жваво й наполегливо розповідаючи про студії та досліди, що ніколи не цікавили мене, завжди були чужі моїм науковим нахилам: він захоплено збагачував свої знання про природу й космос, чим нагадував свого батька та його непереборну манію «розмірковувати про праелементи».