Перехід до цього полегшили йому попередні описи. Химерна неподібність життя морських глибин до того, що нам відоме, така разюча неподібність, наче воно вже належало не до нашої планети, стала першою зав'язкою до наступної його розповіді. А другою був клопштоківський вислів «крапля на відрі», дивовижну покірливість якого більше ніж виправдувало віддалено-неістотне і через мізерність об'єкта майже непомітне для широкого погляду розташування не лише Землі, а й усієї нашої планетної системи, тобто Сонця з його сімома супутниками, в галактичному вирі, в якому вона перебуває, в «нашій» галактиці,— про мільйони інших ми поки що не згадуватимемо. Слово «наша» надає тому безмежжю, до якого воно прикладене, певної інтимності, майже по-смішному розширюючи поняття рідного до неприступної людській уяві неосяжності, скромними, але надійно прилаштованими громадянами якої ми себе почуваємо. В цій прилаштованості, глибоко внутрішній прилаштованості, мабуть, виявляється схильність природи до сферичних форм,— і це була третя зав'язка до Адріанових міркувань про космос: почасти його навели на ці міркування незвичайні враження від перебування в порожнистій кулі, а саме, в Кейперкейлзієвій батисфері, де він нібито просидів кілька годин. Він дійшов висновку, що всі ми споконвіку живемо в порожнистій кулі, бо з галактичним простором, у якому нам десь у закутку надано крихітне місце, справи стоять ось як.
Він має десь таку форму, як плаский кишеньковий годинник, тобто круглий, але діаметр його перетину по колу багато більший від діаметру перетину в товщину. Це не те що незмірний, а страхітливо великий диск, який вічно крутиться і складається з концентрованих мас зірок, сузір'їв, зоряних скупчень, подвійних зірок, що описують навколо одна одної еліптичні орбіти, туманностей, ясних туманностей, кільцеподібних туманностей, туманних зірок і так далі. Проте цей диск подібний лише до круглої площини, яку матимем, коли розріжемо впоперек помаранчу, бо він перебуває в туманній оболонці, яка складається з інших зірок, знов-таки не те що незмірній, а до неможливого великій, і в межах її просторів, переважно порожніх, наявні там об'єкти розподілені так, що в цілому та структура утворює кулю. Глибоко всередині тієї скажено великої порожнистої кулі, належачи до диску з ущільненого вихору світів, міститься цілком другорядна, така мізерна, що її важко помітити, майже не варта згадки зірка, навколо якої, разом з іншими своїми побратимами, більшими й меншими, кружляє Земля зі своїм крихітним Місяцем. «Сонце», яке навіть не вельми заслуговує на те, щоб його писати з великої літери,— розпечена до шести тисяч градусів на поверхні газова куля якихось півтора мільйона кілометрів у діаметрі — перебуває від центру поздовжнього розтину галактики на відстані її товщини, а саме за тридцять тисяч світлових років.
Моя загальна освіта дозволила мені пов'язати зі словами «світловий рік» якесь приблизне уявлення. Воно було, звичайно, просторове, ці слова означали відстань, яку світло проходить за один земний рік з властивою йому швидкістю. Я про неї мав невиразне уявлення, але Адріан пам'ятав точну цифру: двісті дев'яносто сім тисяч шістсот кілометрів за секунду. Отже, світловий рік дорівнював приблизно дев'яти з половиною більйонам кілометрів, а ексцентриситет нашої сонячної системи — у тридцять тисяч разів більше, тим часом як загальний діаметр галактичної порожнистої кулі становив двісті тисяч світлових років.
Ні, він не був незмірний, але вимірювався ось якими величинами. Що можна сказати про таку навалу на людський розум? Я, признаюся, так уже влаштований, що можу лише покірливо, але й трохи зневажливо здвигнути плечима, коли заходить мова про неосяжно-надімпозантне. Захоплення величчю, ентузіазм з її приводу, навіть упокорення перед нею — все це, безперечно, втіха для душі, можлива, проте, тільки в межах осяжно-земних і людських співвідношень. Піраміди величні, Монблан та інтер'єр собору Святого Петра величні, якщо взагалі не краще лишити цей епітет для морального й духовного світу, для величі серця й думки. Обрахунки космічного Всесвіту — це не що інше як приголомшливе бомбардування нашого розуму цифрами, оздобленими довгими, як у комет, хвостами з двох десятків нулів, що наче вже втратили будь-який зв'язок з мірою і глуздом. У цьому немає нічого, що промовляло б до таких, як я, голосом добра, краси, величі, і я ніколи не зрозумію людей, які ладні співати осанну так званим «творінням Божим» з царини небесної механіки. І взагалі, чи варто називати «творінням Божим» устрій, який можна з однаковим правом оцінити й захопленим «Осанна!», і зневажливим «Ну й що?». Мені друге здається доречнішою відповіддю на два десятки нулів за одиницею чи навіть сімкою, що, власне, вже не має значення, і я не бачу ніякої підстави молитовно уклякати перед квінтильйоном.