Доктор Фаустус полностью

Знаменно також, що патетичний поет Клопшток не чіпає квінтильйонів, а обмежується земним, «краплею на відрі», коли висловлює своє безмежне захоплення всяким творінням і викликає таке саме захоплення в читача. Автор музики на його гімн, мій приятель Адріан, як уже сказано, сягнув до квінтильйонів, але я був би несправедливий, якби своїми словами навів читача на думку, що він зробив це з якимось розчуленням чи екзальтацією. Ні, він трактував ці шалені речі холодно, недбало, вчувалося, що його ледь веселила моя неприхована антипатія до них, але вчувалося й немовби якесь намагання переконати мене, що ці речі йому близькі, чи, сказати б, накинути мені вперту ілюзію, нібито свої знання він здобув не з випадкового ознайомлення з відповідною літературою, а з особистого спілкування зі знавцями, з їхніх розповідей, демонстрацій, врешті, з власного досвіду, наприклад, з допомогою названого вище ментора, професора Кейперкейлзі, що, як виходило з Адріанових розповідей, не лише спускався з ним у пітьму морських глибин, а й літав до зірок... Складалося майже таке враження, буцімто Адріан від нього, та ще й більш-менш наочним шляхом довідався, що фізичний Всесвіт — в найширшому значенні цього слова, яке охоплює і найдальшу далечінь,— не можна назвати ні скінченним, ні нескінченним, бо обидва ці слова означають щось статичне, тим часом як насправді він за своєю природою суцільно динамічний, і космос, принаймні віддавна, а точніше: тисячу дев'ятсот мільйонів років, перебував у стані бурхливого розтягнення, тобто вибуху. Про це переконливо свідчить зміщення до червоного кінця спектру світла, що доходить до нас від численних галактик, відстань до яких нам відома,— чим дужче змінюється колір світла, тим далі ті туманності перебувають від нас. Вони явно пориваються геть від нас, і найдальші комплекси, що перебувають від Землі за сто п'ятдесят мільйонів світлових років, летять зі швидкістю альфа-часток радіоактивних речовин, яка становить двадцять п'ять тисяч кілометрів за секунду, тобто зі швидкістю, проти якої скалки гранати летять черепашиним темпом. Та якщо всі галактики летять одна від одної з дедалі більшою швидкістю, то саме слово «вибух» здатне — чи теж давно вже не здатне — означити стан всесвітньої моделі і характер її розтягненості. Можливо, колись вона була статична й мала просто мільярд світлових років у діаметрі. Сьогодні мова може йти про розтягнення, а не якусь сталу розтягненість, «скінченну» чи «нескінченну». Єдине Кейперкейлзі міг сказати своєму слухачеві напевне: що загальна кількість усіх галактичних утворів, які є у Всесвіті, становить близько ста мільярдів а нашим сучасним телескопам приступний якийсь нікчемний мільйон.

Так, усміхаючись і покурюючи сигару, закінчив свою розповідь Адріан. Я напосівся на нього, вимагаючи, щоб він згодився, що вся ця цифрова химерія, яка нікуди не веде, аж ніяк не викликає в людині почуття величі Божої і не може піднести її морально. Радше все це тхне чортовинням.

— Визнай,— сказав я йому,— що страхітливі розміри фізичного творіння з погляду релігії зовсім непродуктивні. Ну яку шанобу і яку засновану на тій шанобі душевну доброзвичайність може викликати уявлення про таке страхітливе неподобство, як космос, що вибухає? Ніякісіньку. Побожність, шаноба, душевна порядність, релігійність існують тільки щодо людини й через людину, у межах земного й людського. Їхнім наслідком має стати, може стати і стане забарвлений у релігію гуманізм, пронизаний почуттям трансцендентної таємниці людини, гордим усвідомленням того, що вона не просто біологічна істота, а й вирішальною частиною свого єства належить духовному світові, що їй дано абсолютне, ідея правди, волі, справедливості, що на неї покладено обов'язок наближатися до досконалості. Бог — у цьому пафосі, в цьому обов'язку, в цій шанобі людини до самої себе. В сотні мільярдів галактик я його не можу добачити.