Правда, у Шлагінгауфенів багато виконували Вагнера, бо там часто бували драматичне сопрано Таня Орланда, могутня жінка, й героїчний тенор Гаральд Чеєлунд, уже огрядний чоловік у пенсне з мідяним голосом. Але твори Вагнера, без яких двірський театр також не міг би існувати, дарма що вони були гучні й палкі, пан Рідезель з більшими чи меншими застереженнями ввів у ряд феодально «граційних» і виявляв до них пошану, тим більше, що вже з'явилися новіші, які ступили ще далі і які можна було відкидати, консервативно протиставлячи їм Вагнера. Тож навіть бувало, що його вельможність сам акомпанував співакам на фортепіано, що їх дуже тішило, хоч як піаніст він не впорювався з клавіром і часто загрожував їхнім вокальним ефектам. Мені зовсім не подобалося, як камерний співак Чеєлунд горлав Зігфрідові нескінченні й досить-таки нудні пісні229 під час кування меча, від чого найчутливіші речі з устаткування вітальні, вази й келихи, починали бряжчати і дзеленчати. Але признаюся, що я не міг устояти перед чаром героїчного жіночого голосу, який тоді мала Орланда. Показна зовнішність, сила вокалу, вправність драматичних наголосів створюють нам ілюзію величної жіночої душі в стані високої схвильованості, і, наприклад, після виконання арії Ізольди «А чи знаєш ти пані Любов?»230 аж до несамовитого «І хай з цим світлом згасну я сама, а погашу його, жалю нема» (тут співачка ще й посилювала сценічну дію жестом — рвучко вимахувала рукою, ніби відкидала саму думку про жаль), коли її, переможно усміхнену, засипали оплесками, я ладен був зі сльозами на очах упасти перед нею навколішки. Між іншим акомпанувати їй того разу викликався Адріан, і він також усміхнувся, встаючи з-за фортепіано й ковзнувши поглядом по моєму розчуленому до сліз обличчю.
Серед таких вражень приємно зробити і якийсь свій внесок до мистецьких розваг товариства, тож я був зворушений, коли після того співу його вельможність фон Рідезель, зразу ж підтриманий довгоногою елегантною господинею дому вимовляючи слова на південнонімецький штиб, але по-офіцерському уривчасто, попросив мене ще раз заграти анданте й менует Міландра (1770 рік), які я недавно вже виконував тут на своєму семиструнному інструменті. Яка ж слабка людина! Я був йому вдячний, зовсім забув про свою відразу до його гладенької і порожньої навіть якоїсь ясної від непохитного зухвальства аристократичної фізіономії з білявими закрученими вусами, виголеними щоками і блискучим моноклем в оці під білястою бровою. Для Адріана, я добре знав, постать цього лицаря перебувала, так би мовити, по той бік будь-яких оцінок, по той бік ненависті і зневаги, навіть по той бік посміху; він і плечима не здвигнув би на його адресу, і, власне, так само сприймав його і я. Але в ті хвилини, коли він вимагав від мене внеску в музичні розваги товариства, щоб воно за чимось «граціозним» відпочило від революційного, яке вже здобуло собі визнання, я мимоволі добрішав до нього.
Дуже дивно, трохи прикро і трохи смішно було спостерігати сутички рідезелівського консерватизму з іншим, ультра і контрреволюційним, з консерватизмом, якому йдеться не про «ще й досі», а про «знов уже», який фрондує проти буржуазно-ліберальної школи цінностей з другого боку, не випередивши її, а відставши від неї. Дух часу якраз давав нагоду для таких сутичок, що й підбадьорювали, і спантеличували давній, нескладний консерватизм, і в салоні пані Шлагінгауфен, шанолюбно наповненому якомога різним людом, теж була для цього нагода в особі доктора Хаїма Брайзахера, вченого без посади з дуже яскраво виявленими ознаками його раси, недурного, навіть відчайдушного типа, дивовижно поганого на вроду, який з явною зловтіхою відігравав тут роль чужих цьому колу дріжджів. Господиня цінувала його діалектичне красномовство, в якому, до речі, звучали виразно пфальцські інтонації, і його парадоксальність, що спонукала дам у якомусь манірному захваті сплескувати руками над чолом. Що стосується йогo самого, то він учащав у це товариство, мабуть, зі снобізму, а ще з потреби дивувати елегантну обмеженість ідеями, які в гурті літераторів, певне, справили б менше враження. Я його терпіти не міг, вважав інтелектуальним інтриганом і був переконаний, що Адріанові він також бридкий, хоч з якихось не зовсім зрозумілих причин ми з ним ніколи не розмовляли про Брайзахера. Але Брайзахерової чутливості до розумових течій часу, нюху на найновіші духовні запити я ніколи не заперечував і багато чого в цій царині пізнав завдяки йому і його салонним розмовам.