А ще вона казала, що в них кумедні імена — як піратські клички, — але ці, на око Дена, мали вигляд звичайних людей. Чоловіки були бадьорого літнього типу, таких завжди бачиш, як вони поперджують там і там у своїх кемперах і автодомах; жінка була молодою, тієї приємної загальноамериканської зовнішності, що змусила його згадати про чирлідерок, які примудряються зберігати фігуру через десять років після закінчення школи, а може, й після пари народжених ними дітей. Вона могла бути дочкою одного з цих чоловіків. На мить він відчув сумнів. Тут, врешті-решт, туристична місцина, і в Новій Англії якраз розпочався сезон для споглядальників осіннього листя. Він надіявся, що Джон з Дейвом утримаються від вогню; жахливо буде, якщо це просто невинні прої…
Та тут він побачив гримучу змію з іклами в роззявленій пащі на лівій руці в жінки і шприц в її правій руці. Чоловік, що поспішав, тулячись попліч неї, теж тримав шприц. А той, що ішов попереду, мав за поясом щось дуже схоже на пістолет. Вони зупинилися якраз між березових стовпів, що позначали вхід на пікнікову галявину. Передовий позбавив Дена усіх залишків сумнівів, які в нього ще могли залишатися, коли витяг свій пістолет. Той не був схожим на звичайний. Занадто тонкий, щоби бути звичайним пістолетом.
— Де дівчинка?
Рукою, що не ховалася в пікінковому кошику, Ден показав на Гоппі, м’якого кролика.
— Оце найближче до неї, куди вам бодай колись світить дістатися.
Чоловік з кумедним пістолетом був коротуном із «вдівецьким» трикутником волосся понад сумирним бухгалтерським обличчям. М’яка подушка добре годованого черева звисала в нього над ременем. Він був у широких бавовняних штанах і майці з написом: БОГ НЕ ВИРАХОВУЄ З ПРИЗНАЧЕНОГО ЛЮДИНІ ТЕРМІНУ ЖИТТЯ ГОДИНИ ПРОВЕДЕНІ НА РИБОЛОВЛІ.
— Маю питання до тебе, медовий мій, — промовила жінка.
Ден скинув угору брови:
— Нумо, питай.
— Ти не втомився? Чи не хотілося б тобі лягти поспати?
Йому схотілося. Враз його повіки стали важкими, немов противаги на спускних вікнах. Рука, що тримала пістолет, почала розслаблюватися. Ще б дві секунди, і він запав би в сон, захропів, поклавши голову на порізаний ініціалами пікніковий стіл. Але якраз в ту мить пролунав крик Абри:
(
Ден сіпнувся, як то бува з людиною, чимсь раптом наляканою на межі сну. Рука в пікніковому кошику спазматично смикнулась, «Ґлок» вистрелив, і спурхнула хмара решток лозаника. Куля пішла бозна-куди, але люди з «Віннебаго» здригнулися, і сонливість відлетіла геть з Денової голови, як ілюзія, якою вона й була. Жінка з татуюванням змії і чоловік з кумедно-старосвітським чубчиком сивого волосся зіщулено поткнулися назад, але той, що тримав чудного вигляду пістолет, кинувся вперед з криками:
— Оце хапайте, людолови уїбанські! — заволав Девід Стоун. Виступивши з лісу, він почав розсівати кулі. Більшість з них полетіли ген в нікуди, але одна поцілила в шию Горіху, і лікар Правдивих повалився на соснову підстилку, шприц викотився йому з пальців.
Лідерство в Племені накладало обов’язки, але також дарувало приємні бонуси. Одним з таких був Розин гігантський «ЕрфКрузер», імпортований з Австралії за запаморочливо шалені гроші, а потім ще перероблений на ліве кермо. Іншим було ексклюзивне, коли їй того хотілося, користування дамським душем у кемпінгу «Пролісок». Після місяців у дорозі нічого не було кращого за довгий гарячий душ у великій, облицьованій кахлями кімнаті, де можна розчепірити руки і навіть кружляти, танцюючи, якщо найде такий душевний стан. Де гаряча вода не закінчується за чотири хвилини.
Роза любила вимкнути світло і приймати душ у темряві. Вона з’ясувала, що так їй найкраще думається, і саме з цієї причини вона поспішила в душ, щойно отримала тривожний дзвінок собі на мобільний о першій дня за Гірським часом[348]. Вона ще вірила, що все йде добре, але вже почали проростати деякі сумніви, як ті кульбабки на перед тим бездоганному моріжку. А якщо та дівчина ще кмітливіша, ніж їм гадалося… або якщо вона запевнить собі чиюсь допомогу…
Ні. Не може такого бути. Вона духоголова, це напевне — духоголовіша за всіх духоголових, — але ж вона всього лиш дитина.
