Доктор Сон полностью

Після п’ятнадцяти освіжаючих хвилин вона вийшла, висушилася, обмоталася пухнастим лазневим простирадлом і вирушила назад до автодому зі своїм одягом в руках. Едді Коротун і Велика Мо прибирали на барбекю-майданчику після чергового прегарного обіду. Не їх провина, що ні в кого нема апетиту після того, як ще у двох Правдивих з’явилися ті кляті червоні плямки. Вони їй помахали. Роза було задерла руку, щоб помахати їм у відповідь, та тут в її голові вибухнув динамітний заряд. Вона повалилася, штани і сорочка випали їй з руки. Її лазневе простирадло розчахнулося.

Роза це ледь зауважила. Щось трапилося з рейдерською командою. Щось погане. Щойно почало прояснюватися їй в голові, вона почала ритися в кишені своїх зжужмлених штанів, нашукуючи мобільний. Ще ніколи в житті вона не шкодувала так сильно (і так гірко), що Татко Крук не здатний до дальньої телепатії, але — за кількома винятками, такими, як вона сама — цим даром, схоже, володіли тільки духоголові мугирі, такі, як та дівчина в Нью-Гемпширі.

Едді й Мо кинулися до неї. Слідом за ними бігли Довгий Пол, Тиха Сарі, Мітка Чарлі й Арфіст Сем. Роза вдарила по клавіші швидкісного набору на телефоні. За тисячі миль звідси Крук озвався вже на половині гудка.

— Алло, ви подзвонили Генрі Ротмену. Я не можу поговорити з вами зараз, але якщо ви залишите свій номер і коротке повідомлення…

Трясця її курві-матері, голосова пошта. Що означало — його телефон або вимкнутий, або поза доступом. Роза могла закластися, що останнє. Гола, навколішках на землі, п’яти уп’ялися їй ззаду в кульші, рукою, вільною від телефону, вона ляснула себе по лобі.

«Круче, де ти? Що ти робиш? Що відбувається?»

15

Чоловік у широких штанях і майці вистрелив зі свого пістолета в Дена. Чвахнуло стиснутим повітрям, і раптом в спину Гоппі встряла коротка стріла. Ден підняв свій «Ґлок» з руїн пікнікового кошика і теж вистрелив. Парубок в широких штанях отримав кулю в груди і поточився назад, крекнувши, і в той же час крізь сорочку в нього на спині бризнули дрібні краплини крові.

Єдиною, хто залишився на ногах, була Енді Стайнер. Вона обернулася, побачила остовпілого Дейва Стоуна і кинулася на нього, стискаючи в кулаку шприц, як кинджал. Її зав’язане в хвіст волосся метлялося, наче маятник. Вона верещала. Для Дена все ніби уповільнилося і набуло прозорої чіткості. Йому вистачило часу побачити, що пластиковий ковпачок так і стирчить на голці, і подумати: «Що ж воно за клоуни такі, ці люди?» Відповідь, звісно, була, що зовсім вони ніякі не клоуни. Вони мисливці, абсолютно не звиклі до спротиву з боку своєї здобичі. Але ж, зрозуміло, діти зазвичай були їхньою ціллю, і до того ж ті, що не мали жодних підозр.

Дейв застигло дивився на виючу гарпію, що летіла на нього. Ймовірно, його пістолет був порожнім; чи ще більш імовірно, перший спалах виснажив його власну норму. Ден підняв свій пістолет, але не вистрелив. Надто великими були шанси промазати в татуйовану леді й поцілити в Абриного батька.

Аж раптом з лісу вискочив Джон, вдарившись у спину Дейву, штовхнувши того на набігаючу жінку. Її крики (люті? відчаю?) вибило з неї шквалом ґвалтовно витуреного повітря. Вони обоє покотилися. Шприц відлетів убік. Коли Татуйована Жінка поповзла рачки по нього, Джон вгатив їй збоку в голову прикладом оленячої рушниці Біллі. То був збурений адреналіном удар з усієї сили. Хруснула її зламана щелепа. Обличчя її з’їхало наліво, одне око вибалушилося з очниці у злостивому здивуванні. Вона розпласталася і перекинулась на спину. Кров дзюрила з кутиків її рота. Пальці в неї стискалися й розтискалися, стискалися й розтискалися.

Джон випустив рушницю і обернувся до Дена, ошелешений.

— Я не хотів бити її так сильно! Господи-Ісусе, я був такий наляканий!

— Подивись-но на того, кучерявого, — сказав Ден. Він підвівся на рівні, і власні ноги вчувались йому занадто довгими і не зовсім своїми. — Поглянь на нього, Джоне.

Джон подивився. Горіх лежав у калюжі крові, одною рукою вчепившись собі в розірвану шию. Він стрімко зациклювався. Його одяг опадав, потім знов надимався. Кров, що текла йому крізь пальці, зникала, потім знов виникала. І з пальцями теж робилося те саме. Цей чоловік перетворився на якусь скажену рентгенограму.

Джон зробив крок назад із руками, притиснутими до носа й рота. У Дена так і тривало те відчуття уповільненості й абсолютної ясності бачення. Вистачило часу побачити, як кров Татуйованої Жінки і жмутик її білявого волосся на прикладі помпової «Ремінгтон»[349] також то з’являються, то зникають. Це нагадало йому, як маятником метлявся її кінський хвостик, коли вона

(«Дене де Крук? ДЕ КРУК???»)

бігла на Абриного батька. Вона розказувала йому, що Баррі зациклюється. Тепер він зрозумів, що вона мала на увазі.