Доктор Сон полностью

— З тим, що в рибальській майці, відбувається те саме, — сказав Девід Стоун. Голос в нього лише на якусь волосину тремтів, і Ден подумав, що тепер він знає, звідки походить принаймні частка сталевого характеру його дочки. Але він не мав часу думати про це зараз. Абра повідомила йому, що тут у них не вся команда.

Він метнувся до «Віннебаго». Двері так і були відкритими. Він забіг по сходинках і кинувся на вкриту килимом долівку, примудрившись добряче вгатитися головою об стовпчик, на якому тримався обідній стіл, аж іскри яскраві йому сипонули по всьому полю зору. «Чомусь ніколи такого не трапляється в кіно», — подумав він, перевертаючись, очікуючи, що його зараз підстрелить, припечатає ногою або вколе шприцом той, що залишився охороняти тили в ар’єргарді. Той, якого Абра називає круком. Схоже на те, що вони врешті-решт не були такими безмежно тупими й самозаспокоєними, як думалося.

У «Віннебаго» було пусто.

На вигляд було пусто.

Ден підвівся на рівні й кинувся через кухоньку. Проминувши зім’яте частим використанням розкладне ліжко. Краєм мозку він відзначив собі, що в цьому автодомі, попри працюючий і зараз кондиціонер, смердить хай Господь милує. Він побачив шафу, але її двері стояли відсунуті на своїй рейці, і всередині не було нікого, тільки висів одяг. Він нахилився, дивлячись, чи не виглядають внизу чиїсь ноги. Нема ніг. Він пройшов у хвіст «Віннебаго» і зупинився збоку від дверей туалету.

Подумав: «Знову те лайно, наче в кіно», і різко їх відкрив, одночасно пригнувшись. У клозеті «Віннебаго» було пусто, і його це не здивувало. Будь-хто, якби спробував там ховатися, вже був би мертвий. Сам сморід би його вбив.

(«може хтось тут дійсно був помер може цей Крук»)

Раптом повернулася Абра, вся в паніці, транслюючи такий потужний сигнал, що його власні думки розсіялися геть.

(«ні це Баррі помер ДЕ КРУК ЗНАЙДИ КРУКА»)

Ден полишив «Віннебаго». Обидва чоловіки, які були приїхали по Абру, вже пропали; тільки їх одяг залишився. А жінка — та, що намагалася його всипити — ще була тут, але і їй лишалося недовго. Вона встигла підповзти до пікнікового столика з розваленим плетеним кошиком на ньому і тепер лежала, спершись на одну з лавок, обернута до Дена, Джона і Дейва своїм свіжоперекривленим обличчям. З носа і рота в неї текла кров, збігаючись у червону борідку. Перед її блузи вже весь просяк. У той час як підходив Ден, шкіра в неї на обличчі розчинилася і одяг запав всередину, на риштовання її скелета. Не підтримувані більше на її плечах, спали петлями бретельки бюстгальтера. З м’яких тканин в неї залишилися тільки очі, дивлячись на Дена. Потім її шкіра виткалася знову, і одяг напнувся тілом. Спалі бретельки ліфчика врізались їй у руки, на лівій бретелька передавила змію так, що та була вже не в змозі вкусити. На кістках пальців, що вчепилися в розтрощену вилицю, виросла долоня.

— Ви нас уграли, — промовила Енді Зміїне Жало. Голосом ледь розбірним. — Нас розвела купка мугирів. Повірити в таке не можу.

Ден показав на Дейва:

— Цей мугир — батько тієї дівчинки, яку ви приїхали ловити. Просто на той випадок, якщо тобі цікаво.

Зміїне Жало спромоглася на болісну усмішку. Зуби в неї обпливали кров’ю.

— Ти думаєш, мені на це дрібно не насрати? Для мене він звичайний чмир з хером надроченим. Навіть у Папи Римського він є, і кожному з вас байдуже, аби лиш в когось його увіпхати. Їбучі мужики. Аби лиш виграти, авжеж? Завжди лиш аби ви…

— Де інший ваш? Де Крук?

Енді закашлялася. Кров струменіла з кутиків її рота. Колись вона була загубилася, а потім вона знайшлася. У темному кінотеатрі вона знайшлася, і знайшла її богиня з грозовою хмарою темного волосся. Тепер вона помирає, але вона не поміняла б ані секунди. Роки між президентом колишнім актором і чорним президентом були гарними роками; а одна та казкова ніч з Розою була ще кращою. Вона просвітлено всміхнулася до цього високого, гарного на вигляд. Усмішка давалася боляче, але вона все одно на неї спромоглася.

— О, він. Він у Ріно[350]. Трахає мугирських дівоньок.

Вона знову почала зникати. Ден почув шепіт Джона Далтона:

— Ох, Боже мій, тільки подивіться на це. Внутрішньомозковий кровообіг. Я насправді можу це бачити.

Ден чекав, чи повернеться знову Тату Жінка. Врешті-решт вона повернулася, з довгим стогоном крізь стиснуті й закривавлені зуби. Зациклювання, схоже, завдавало їй більше болю, ніж той удар, що до нього спричинився, але Ден подумав, що зможе цьому зарадити. Він відвів руку жінки від її потрощеної вилиці й устромив туди свої пальці. Він відчув, як від цього зсунувся весь її череп; це було як штовхнути сильно розтрощену вазу, що тримається купи на кількох уривках клейкої стрічки. Цього разу Тату Жінка видала більше, ніж просто стогін. Вона завила і слабенько шкребнула Дена, який не звернув на це уваги.

— Де Крук?