Доктор Сон полностью

— У Енністоні! — проверещала Зміїне Жало. — Він вийшов у Енністоні! Прошу, не робіть мені більше боляче, татусю! Будь ласочка, не треба, я зроблю все, що ви хочете!

Ден згадав, як Абра розповідала, що ці монстри робили з тим хлопчиком в Айові, як вони закатували його і, Богу лише відомо, скількох іще, й відчув майже неприборкуване бажання зовсім відірвати нижню половину обличчя цієї убивчої курви. Бити її по кровоточивому, потрощеному черепу її власною щелепою, поки не зникнуть разом і щелепа, і череп.

А потім — абсурдно, зважаючи не ситуацію — він згадав того хлопчика у майці «Брейвз», як він тягнувся по залишки коксу, розсипані на глянсовій обкладинці журналу. «Цукейки», — сказав тоді він. Ця жінка не мала нічого спільного з тим хлопчиком, нічогісінько, але запевняти себе в цьому було марно. Його гнів раптом випарувався, залишивши його з відчуттям нудоти, слабкості й порожнечі.

«Не робіть мені більше боляче, татусю».

Він підвівся, витер руки собі об сорочку і, наче сліпий, вирушив до «Ріви».

(«Абро ти там»)

(«так»)

Вже не так панічно, і це було добре.

(«треба щоб мама твоєї подружки зателефонувала в поліцію і сказала їм що ти в небезпеці Крук у Енністоні»)

Втручати поліцію у справу, яка по суті є надприродною, це було останнім, чого Ден хотів, але наразі він не бачив іншого вибору.

(«я не…»)

Перш ніж вона встигла договорити, її думку перебило потужним вереском жіночої розлютованості.

(«ТИ МАЛЕ КУРВИЩЕ»)

Раптом у Деновій голові знову опинилася та жінка в капелюсі, цього разу не як елемент сновидіння, а в’яв, у глибині поза його очима спалахнув її образ: істота неймовірної вроди, яка була зараз голою, її вологе волосся лежало в неї на плечах зміями Медузи Горгони. Але тут її рот роззявився і вся краса зруйнувалася. Там була тільки темна діра з єдиним випнутим пожовклим зубом. Майже іклом.

(«ЩО ТИ НАРОБИЛА»)

Ден похитнувся і сперся рукою об перший пасажирський вагон «Ріви», щоб утриматися на ногах. Світ усередині його голови обертався. Жінка в капелюсі зникла, і раптом навкруг нього згромадилися занепокоєні обличчя. Люди питалися, чи все з ним гаразд.

Він пригадав, як Абра намагалася пояснити, як обертався світ того дня, коли вона побачила фотографію Бреда Тревора в «Енністонському шоппері»; як зненацька Абра почала дивитися на світ очима жінки в капелюсі, а жінка у капелюсі дивилася її очима. Тепер він зрозумів. Те саме відбувається знову, і його заразом тепер теж взяли покататися.

Роза лежить на землі. Вона бачить широкий шматок неба вгорі. Люди, що скупчилися навкруг неї, це, безсумнівно, її плем’я убивць дітей. Це те, що зараз бачить Абра.

Питання в тому, що бачить зараз Роза?

16

Зміїне Жало зациклилася, потім повернулася назад. Як же це нестерпно боляче. Вона подивилася на чоловіка, що укляк навколішках біля неї.

— Чи можу я щось для вас зробити? — запитав Джон. — Я лікар.

Попри весь біль, Енді розсміялася. Це той лікар, що належить до тих людей, які ось лишень щойно застрелили на смерть лікаря Правдивих, і він тепер пропонує допомогу. Як би такого розцінив Гіппократ?

— Пустити кулю в мене, сракоголовий. Це єдине, що мені приходить на ум.

Неінтересний, той, що особисто вистрелив у Горіха, приєднався до того, що назвався лікарем.

— Ви на це заслужили, — сказав Дейв. — Чи ви думали, я отак просто дозволю вам захопити мою доньку? Закатувати і вбити її, як ви це зробили з тим бідним хлопчиком у Айові?

Вони про це знають? Звідки вони про це знають? Але це не має значення зараз, принаймні для Енді.

— Ви, люди, ріжете свиней і корів і овець. Хіба ми робимо щось інакше?

— На мою скромну думку, вбивство людських істот дещо інша річ, — сказав Джон. — Називайте мене глупуватим і сентиментальним.

Рот Зміїного Жала був повен крові й чогось іще, грудкуватого. Зубів, мабуть. Це також не мало значення. Наприкінці це мусить бути м’якшим, аніж те, через що пройшов Баррі. У всякому разі, це мусить кінчитися швидше. Але ще одну річ треба було прояснити. Просто, щоб вони знали.

— Це ми людські істоти. А ви… ви всього лише мугирі.

Дейв усміхнувся, але очі його дивилися жорстко.

— А хіба це не ви зараз лежите на землі, з волоссям в грязюці і в заляпаній кров’ю сорочці. Я сподіваюся, пекло здасться достатньо гарячим для вас.

Зміїне Жало відчула наближення наступного циклу. Якщо пощастить, цей буде останнім, але поки що вона міцно трималася за свою фізичну форму.

— Ви не розумієте, як воно було зі мною. Раніше. Чи як тепер з нами. Нас усього купка, і ми хворі. У нас…

— Я знаю, що у вас, — перебив її Дейв. — Сраний кір. Я сподіваюся, він роз’їсть весь ваш жалюгідний Вузол зсередини і назавжди.

Зміїне Жало відповіла на це: