Доктор Сон полностью

Ден досяг того, що цілий місяць протримався без питва. Здогадувався, що це він так чудернацьки себе карає. Не раз і не два йому зринала думка, що якби він знав адресу Діні, то давно вже відіслав би їй ті срані сімдесят доларів. Він послав би їй удвічі більше того, аби лиш міг таким чином перестати згадувати про малюка у майці «Брейвз», який тягне свою схожу на морську зірку долоньку. Але адреси він не мав, отже, натомість залишався сухим. Карав себе батогами. Батожив тверезістю.

А тоді одного вечора, проходячи повз шинок під вивіскою «Відпочинок рибалки», він крізь вітрину помітив приємного вигляду білявку, що сиділа одна біля бару. На ній була сукня з картатої шотландки, яка закінчувалася посередині стегна, вигляд дівчина мала самотній, тож він зайшов, там виявилося, що вона нещодавно розлучена і, ох, який сором, можливо, вона не буде проти, якщо він складе їй компанію, а через три доби він прокинувся з тою ж самою чорною дірою у пам’яті. Ден пішов до ветеранського центру, в якому він займався тим, що мив підлоги і вкручував електричні лампочки, сподіваючись на ласку, але зась. «Начхати-якось-воно-буде» зовсім не означало «начхати-й-геть-забути». Ідучи звідти з тими небагатьма речами, що лежали в його шафці, він пригадав стару фразу Бобкета Ґолдтвейта: «Моя робота тривала, але її там уже робив хтось інший»[49]. Тому він знову сів на автобус, цього разу рейсом на Нью-Гемпшир, але перед тим купив скляний балон із задурливою рідиною.

Всю дорогу він просидів позаду, на П’яному Місці, на тому, що біля туалету. Досвід навчив його: якщо маєш намір їхати в автобусі, напиваючись до нестями, займай саме це сидіння. Він поліз рукою до коричневого паперового пакета, послабив ковпачок на скляному балоні з задурливою рідиною і відчув коричневий запах. Цей запах умів промовляти, хоча єдине, що мав сказати: «Привіт, старий друже».

Він подумав: «Цукейки».

Він подумав: «Мама».

Він подумав про Томмі, який зараз уже ходить до школи. Завжди припускаючи, що старий добрий дядечко Ренді його не вбив.

Він подумав: «Єдиний, хто може ввімкнути гальмо, це ти».

Ця думка багато разів приходила до нього раніше, але цього разу вслід за нею надійшла ще одна. «Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться. Звісно, ти можеш так жити… але не мусиш».

Цей голос був таким дивним, таким несхожим на його звичайні внутрішні діалоги, що спершу він подумав, що десь, у когось його підчепив — він умів це робити, але більше майже не приймав непроханих сигналів. Він навчився їх блокувати. Тим не менш, він подивився уздовж проходу, майже впевнений, що побачить там когось, хто на нього оглядається. Не побачив нікого такого. Там усі спали, балакали з сусідами по сидіннях або витріщалися у вікна на сірий новоанглійський день.

«Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться».

Якби ж то це було правдою. Тим не менше, він закрутив ковпачок на пляшці й поклав її поряд з собою на сидіння. Двічі він її брав до рук. Першого разу поклав назад. Другого разу він сягнув рукою до пакета і відкрутив ковпачок знову, але якраз тоді автобус перетнув кордон штату і заїхав на відпочинковий майданчик вже у Нью-Гемпширі. Ден пристав до решти пасажирів, що вирушили до «Бургер Кінга»[50], затримавшись лише на хвильку, щоби викинути паперовий пакет до сміттєвого бака. На борті високого зеленого контейнера містився трафаретний напис: ЯКЩО ВАМ ВОНО БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНЕ, ЗАЛИШТЕ ЙОГО ТУТ.

«Як було б гарно, — подумав Ден, почувши «брязь», коли пляшка приземлилася. — Ох, Господи, як би це було гарно».

2

За півтори години автобус проминув щит із написом: ВІТАЄМО У ФРЕЙЖЕРІ, ДЕ Є РЕЗОНИ ДЛЯ ВСЯКОГО СЕЗОНУ! А нижче на ньому було написано: РІДНИЙ ДІМ ТІНІТАВНА!

Автобус зупинився біля Громадського центру Фрейжера, щоб забрати пасажирів, і з вільного місця поряд із Деном, на якому першу частину поїздки була спочивала пляшка, заговорив Тоні. Ден відразу впізнав цей голос, хоча Тоні до нього не говорив так ясно вже багато років.

(«ось воно, те місце»)

«Авжеж, не гірше за інші», — подумав Ден.