Доктор Сон полностью

«Нумо», — шепоче Денні їй у своєму сновидінні. Хоча сам дрижить від жаху, проте щось його немов підхльоскує. А чому? Бо він робить власне ДОСЛІДЖЕННЯ, ось чому. «Нумо, вкуси мене! Ти ж не можеш, хіба ні? Бо ти простий дурний ШЛАНГ!»

Носик дурного шланга ворухнувся, і зненацька, замість того, щоби бачити його збоку, Денні дивиться йому просто в отвір. Чи може, йому в пащу. Єдина прозора крапля повисає під тією чорною дірою, вона видовжується. У ній Денні бачить власні величезні очі, що дивляться з віддзеркалення просто на нього.

Це крапля води чи крапля отрути?

Це змія чи пожежна кишка?

Хто ж це може сказати, дорогий мій Арак, мій дорогий Арак? Хто це може сказати?

Вона дзижчить на Денні, і жах підскакує в горло з його шалено гупаючого серця. Точно так дзижчать гримучі змії.

Аж раптом носик кишки-змії скочується з брезентових складок, поверх яких вона лежала, і з глухим гупанням падає на килим. Вона знову дзижчить, і Денні розуміє, що треба відступити назад, перш ніж змія зможе стрибнути вперед і вкусити його, але він застиг і не в змозі поворухнутися, а змія дзижчить…

«Прокинься, Денні, — гукає Тоні звідкілясь. — Прокинься, прокинься!»

Але він здатен прокинутися не більше, аніж поворухнутися, це ж «Оверлук», вони тут у сніговій пастці, і все тут тепер інакше. Шланги стають зміями, мертві жінки розплющують очі, а його батько… ох, Боже правий, нам треба вибиратися звідси, бо мій батько мусить сказитися.

Гримуча змія дзижчить. Дзижчить. Дзи…»

2

Ден чув виття вітру, але той вив не за стінами «Оверлука». Ні. А за стінами баштової кімнатки «Рівнігтон Хаусу». Він чув теркотіння снігу проти свого північного вікна. Звук цей був схожим на пісок. І ще він чув, як видає своє низьке дзижчання інтерком.

Ден відкинув пуховики і скинув з ліжка ноги, здригнувшись, коли його теплі ступні торкнулися холодної підлоги. Кімнату він перетнув, гарцюючи майже навшпиньках. Ввімкнувши настільну лампу, він видихнув. Пари з рота не видно, хоча навіть з розжареними до матово-червоного кольору спіралями обігрівача температура в кімнаті цієї ночі мусила бути хіба трохи вищою за сорок[133].

Дзззз.

Він натиснув на інтеркомі клавішу РОЗМОВА і сказав:

— Слухаю. Хто це?

— Клодет. Здається мені, Доку, ти маєш роботу.

— Місіс Вінник?

Він був майже певен, що вона, а це означало, що треба одягати на себе парку, бо Віра Вінник містилася у «Рівінгтоні-2», а галерея між цим домом і тамтешньою будівлею має бути холоднішою за пряжку відьмацького ременя. Або за цицьку копача колодязя. Чи як там та примовка каже. Віра вже цілий тиждень висіла на ниточці, в комі, збиваючись на дихання Чейна-Стокса, а зараз була саме того ґатунку ніч, що їх кволі вибирали, аби відійти. Зазвичай о четвертій ранку. Він поглянув собі на годинник. Тільки 3:20, але це вже достатньо близько до загальної традиції.

Клодет Альбертсон його здивувала.

— Ні, це містер Хейз, прямо тут, унизу, на нашому першому поверсі.

— Ти певна?

Ден лише минулого вечора грав із Чарлі Хейзом у шашки, і для чоловіка з гострим мієлобластним лейкозом він був на вигляд жвавим, мов той цвіркунець.

— Аж ніяк, але Аззі вже там. А ти мусиш пам’ятати, що сам казав.