Доктор Сон полностью

— Я тут, бо мене вітер розбудив. А Аззі, мабуть, просто шукав собі компанію. Коти ж нічні тварини, ти знаєш.

Ден задер угору рукав піжами, щоби помацати в Чарлі пульс, і побачив на патичку передпліччя старого чотири пурпурові синці рядком. Пацієнти з лейкемією в останній стадії вкриваються синцями від зайвого на них подиху, але це явно були сліди пальців, і Ден точно знав чиїх. Тепер, завжди тверезий, він уже краще вмів контролювати свій норов, але той зовсім нікуди не подівся, так само, як потужне вряди-годи бажання випити.

«Карлінгу, сучий ти сину. А чи він для тебе був занадто повільним? Чи ти просто психував, що мусиш змивати кров, що натекла з носа, коли єдине, чого тобі хотілося, це читати журнал і їсти ті гадські жовті крекери?»

Він намагався приховати свої почуття, але Аззі, схоже, їх вловив; бо видав коротке, стурбоване «няв». За інших обставин Ден міг би порозпитувати, але зараз він мав перед собою більш нагальні справи. Аззі знову виявився правим. Йому вистачило лише доторку до старого, щоби самому в цьому переконатися.

— Мені доволі лячно, — промовив Чарлі. Голос його звучав лиш трохи голосніше за шепіт. Гучнішим був постійний, низький стогін вітру надворі. — Не думав я, що так лякатимуся, але ніде правди діти.

— Там нема чого боятися.

Замість мацати в Чарлі пульс — не було в цьому сенсу насправді — він забрав собі в руки одну долоню старого. Побачив його синів-близнюків чотирирічними, на гойдалці. Він побачив дружину Чарлі, як вона опускає штору у спальні, одягнена лише в комбінацію з бельгійського мережива, яку він подарував їй на першу річницю їх весілля; побачив, як вихнулося їй через плече зав’язане в кінський хвіст волосся, коли вона обернулася й поглянула на Чарлі, лице її освітилося усмішкою, яка проказувала суцільне «так». Він побачив трактор «Фармол»[138] зі смугастою парасолею, що височіла над його сидінням. Він вдихнув запах шинки і почув, як із тріснутого радіоприймача «Моторола»[139], що стоїть на захаращеному інструментами верстаті, Френк Сінатра співає «Нумо, летімо зі мною»[140]. Він побачив колісний ковпак, повний дощової води, в якій віддзеркалюється червона стодола. Він відчував смак чорниці, і патрав оленя, і ловив рибу на якомусь дальньому озері, поверхню якого розмірено цяткував осінній дощ. Ось йому шістдесят, він танцює зі своєю дружиною в клубі «Американського Легіону»[141]. Ось йому тридцять, він рубає дрова. Ось йому п’ять, він у шортах тягне за собою якийсь червоний возик. Потім усі ці картини затуманилися, змішавшись разом, як ото карти, коли їх колоду пускає собі з руки в руку фахівець, а вітер так само доносив на собі з гір великі сніги, а тут, у них, була тиша й уважні, спостережливі очі Аззі. У такі хвилини Ден розумів, для чого він існує. У такі хвилини він не нарікав на жоден біль, і печалі, і злість, і жах, бо це вони привели його сюди, до цієї кімнати в такий час, коли вітер шаленіє надворі. Чарлі Хейз вже наблизився до межі.

— Я не боюся пекла. Я прожив порядне життя, і взагалі я не вірю, що таке місце існує. Я боюся, що там немає нічого. — Він насилу зробив вдих. Перлина крові бубнявіла в куточку його правого ока. — Не було нічого перед цим, всі ми про це знаємо, тож хіба не само собою зрозуміло, що нічого нема й після?

— Але ж є, — Ден витер обличчя Чарлі вологою мачулкою. — Ми ніколи насправді не кінчаємося, Чарлі. Я не знаю, як таке може бути чи що воно означає, я просто знаю, що саме так воно є.

— Ти можеш допомогти мені перейти через це? Казали, що ти вмієш допомагати людям.

— Так. Я можу допомогти, — він узяв й іншу долоню Чарлі собі в руки. — Це значить просто заснути. А коли ти прокинешся — а ти обов’язково прокинешся — все мусить бути кращим.

— Небеса? Ти кажеш про рай?

— Я не знаю, Чарлі.

Сила була дуже потужною цієї ночі. Він відчував, як вона тече крізь їх зімкнуті долоні, мов електричний струм, і нагадував собі бути лагідним. Частиною себе він перебував у цьому тремтячому тілі, яке розладнувалося, в його органах чуттів,

(«поспіши, прошу»)

які вимикалися. Він перебував у розумі,

(«поспіши, прошу, вже час»)

який залишався таким же гострим, яким був завжди, який усвідомлював, що думає зараз свої останні думки… принаймні, як Чарлі Хейз.

Налиті кров’ю очі заплющились, потім відкрилися знову. Дуже повільно.

— Все гаразд, — промовив Ден. — Тобі тільки треба заснути. Сон зробить тобі краще.

— Отак ти це називаєш?

— Так. Я називаю це сном, і спати — це безпечно.

— Не йди.

— Не піду. Я буду з тобою.

Так він і залишався. Це був жахливий привілей. Очі Чарлі закрилися знову. Ден і собі заплющився і в темряві побачив повільну синю пульсацію. Раз… двічі… стоп. Раз… двічі… стоп. Надворі завивав вітер.

— Спи, Чарлі. З тобою все гаразд, але ти втомлений і тобі треба поспати.