Драматичні твори полностью

Артем. Коли б він був разом з усіма.

Макар. Все одно несправедливо. Його убили дссь в іншому місці.

Артем. Взяли на розстріл Петра з усім комітетом.

Макар. Так що ж це може бути?

Артем. Не знаю. Пройде час, колись виявиться.

Макар. Мучить мене. Не знаю, як Петро стояв перед смертю.

Артем. Я вірю, Петро...

Макар. І я вірю, але інколи таке в голові починає роїтись. Скажи, сину, вирішив твердо в армії залишитись?

Артем. Твердо. Ви ж самі колись були в армії командиром і знаєте, як можна полюбити військову справу.

Макар. Да. Скажу я тобі правду. Я теж колись думав назавжди залишитись в Червоній Армії.

Артем. Чому ж не залишились?

Макар. Чому? (Пауза.) Партія сказала нам: «Тепер ви, шахтарі, навіки господарі своїх шахт, піднімайте шахти, вугілля потрібне нам, як перемога над білими...» І я залишився. Ми тоді уперше засвітили, зорю над нашою шахтою. Бачиш, он вона, наша зоря, горить?

В глибині сцени засвітилась зоря.

Артем. Бачу, батьку... Бачу. (Поцілував Макара.)

Завіса.

ДІЯ II

КАРТИНА ПЕРША

Велика кімната. На стінах пейзажі Донбасу. Портрети Ольги і Павла. Стільці і крісла в білих чохлах. Коло дивана столик, на ньому кілька пляшечок з ліками. Графин, цигарки, попільниця. Телефон. На дивані лежить Павло. Коло стіни на столику макет шахти.

Павло (говорить по телефону). Лежу, Сергію Сергійовичу, лежу вже шостий день, так насточортіло... Що лікарі, коли серце здало? Цей місяць для мене був просто скажений. Га? Кисловодськ — їду, путівку одержав, увечері їду... Да, читав сьогодні, як же. Випередив ти нас усіх, випередив. Вітаю. Я виліз, виліз. Починаю план давати. Дякую. За тобою не вженешся. Що? Макар Іванович... Да, він з своїми дідами з шахти не вилазить. Клопоту з старими багато. Да, уїдливі... Ольга не їде, у неї з’їзд лікарів. Дякую, передам. Будь здоров. (Поклав трубку.)

Входить робітниця С т е ш а.

Стеша. Прийшов зав. їдальнею Пилип Семененко. Питає, чи можна.

Павло. Можна. Принеси води, я ліки прийму.

Стеша. Добре. (Взяла графин, вийшла.)

Входить Пилип Семененко, на лисині у нього пластирі, вносить

диктовий ящик.

Пилип. Як ваше дорогоцінне, Павле Софроновичу?

Павло. Що?

Пилип. Здоров’ячко.

Павло. Ти ж сьогодні вже питав мене. Що притарабанив?

Пилип. В далеку путь, в дорогу.

Павло. Що ж там?

Пилип. Що у нас можна дістати? Трафарет! Трафарет!

Павло. А все-таки?

Пилип. Ковбаса, сьомга, ікорка. Трафарет! Все місто обшукав, а такої натуральної дрібниці, як коньяк «п’ять зірочок», нема.

Павло. Та на біса він мені? Я його терпіть не можу!

І взагалі мені заборонено.

Пилип. Серце... серце...

Павло. Ну, поклади там про всяк випадок літр горілки, може, хтось в дорозі в купе зайде.