На кришталево-блакитному небі сяяло сонце. Він звів до нього обличчя, заплющив засліплені очі і підставив своє тіло промінню. Від холодного повітря дерло в горлі. Прямо-таки різало. У роті страшно пересохло, а язик нагадував кепсько обтесану колоду. Лоґен зачерпнув у долоні снігу і запхав у рот. Коли сніг розтанув, він ковтнув. Від холоду заболіла голова.
Звідкись несло цвинтарним смородом. То був не лише вогкий і кислий запах його поту, сам по собі неприємний, — смерділа ковдра, що вже почала гнити. Два її шматки він обвинув навколо рук і прив'язав до зап'ясть мотузкою на подобу рукавиць, а ще один — навкруг голови, ніби брудний, смердючий каптур. Черевики були набиті клаптями під зав'язку. Решту він обгорнув навколо свого тіла під плащем. Сморід від ковдри був нестерпний, але цієї ночі вона врятувала йому життя, що, на думку Лоґена, було вдалим компромісом. Вона смердітиме ще гірше, перш ніж він зможе її позбутись.
Похитуючись, Лоґен підвівся на ноги і роззирнувся. Вузьку, крутосхилу долину засипало снігом. Її оточували три величні вершини — гори темно-сірого каменю і білого снігу, що стриміли на тлі небесної синяви. Він знав їх. Вони, власне, були його давніми друзями. Єдиними, що залишились. Він знаходився у Високогір'ї, на вершині світу. Він був у безпеці.
— У безпеці, — прохрипів він без особливої радості.
У безпеці, бо це місце було надійно захищене від їжі. У безпеці, бо це місце було надійно захищене від тепла. Ні те, ні інше його тут не турбуватиме. Нехай він і втік від шайка, але це місце мертвих, і якщо не почати рухатися, можна стати одним із них.
Лоґен і так вже дико зголоднів. Його живіт перетворився на величезну болючу діру, яка зазивала його пронизливими криками. Він порився в мішку і дістав останню смужку м'яса: стару, залежану і брудну, схожу на сухий прутик. Цього було замало, аби вгамувати голод, але діватися нікуди. Він вгризся в неї зубами — смакувало, наче шкіра зі старого черевика, — а опісля закусив снігом.
Лоґен приклав долоню до чола і поглянув на північ, углиб долини, звідки прийшов вчора. Земля повільно спадала, сніг і каміння переходили у соснові узгір'я, дерева — у звивисту смугу пасовиськ, а зелені пагорби — у море, що виднілося на горизонті, як вузенька блискуча смужка. Батьківщина. Від цієї думки Лоґену стало не по собі.
Батьківщина. Там жила його сім'я. Його батько — мудрий і дужий, хороший чоловік, достойний ватажок свого народу. Його дружина, його діти. Це була гарна сім'я. Вони заслуговували на кращого сина, кращого чоловіка, кращого батька. Там само жили його друзі. Старі й нові. Було би добре знову їх побачити, ой як добре. Поговорити з батьком у довгій залі. Побавитись із дітьми, посидіти з дружиною коло річки. Побалакати про тактику з Тридубою. Пополювати із Шукачем у гірських долинах, несучись через ліс зі списом і регочучи мов навіжені.
Нараз Лоґен відчув нестерпну тугу. Він ледь не задихнувся від болю. Біда крилася в тому, що всі вони були мертві. Зала перетворилась на кільце обгорілих колод, а річка — на стічну канаву. Він ніколи не забуде, як, перетнувши пагорб, побачив унизу, в долині, спалені руїни. Як нишпорив серед попелу, шукаючи хоч якісь натяки на те, що комусь вдалось утекти, а тим часом Шукач посмикував його за плече і просив дати собі нарешті спокій. Самі лише трупи, зітлілі до невпізнанна. Потім він припинив пошуки. Вони всі мертві — а якими ж їм іще бути, якщо їх застали шанка? Він сплюнув у сніг коричневим від сухого м'яса згустком. Мертві, задубілі і зогнилі чи згорілі дотла. Вони возз'єдналися з землею.
Лоґен зціпив зуби і стиснув кулаки під смердючими клаптями ковдри. Він міг би повернутись до руїн приморського селища ще раз, востаннє. Кинутись в атаку, роздираючи горло войовничим криком, достоту як у Карлеоні, де він втратив палець, але зажив слави. Він міг би звільнити світ від кількох шанка. Розітнути їх, як тоді розітнув Шаму Безсердечного — від плеча до пуза, так що аж нутрощі вивалились. Він міг би помститися за своїх батька, дружину, дітей, друзів. Непоганий кінець для того, кого прозвали Кривавою Дев'яткою. Померти, вбиваючи. Та й пісню згодом би склали непогану.
Але в Карлеоні Лоґен був молодим і сильним, а за його плечима стояли друзі. Натомість зараз він був слабким, голодним і як ніколи самотнім. Він убив Шаму Безсердечного довгим, гострезним мечем. Лоґен поглянув на свій ніж. Може, він і непоганий, але дідька лисого ти ним помстишся. Та й хто співатиме пісень? Шанка мали страшні голоси і ще гіршу уяву, та й навряд чи вони впізнають його у смердючому голодранцеві, після того як нашпигують сагайдаком стріл. Мабуть, із помстою доведеться зачекати, принаймні, доки він не знайде більшого клинка. Зрештою, треба дивитись на речі реально.
