Утім, на фоні самого очільника Келайна його кабінет здавався дрібним і сірим. Це був дебелий, червонощокий чолов'яга віком під шістдесят, який із чохом компенсував рідіюче волосся пишними, сивими бакенбардами. Його побоювались навіть члени Інквізиції, але Глокта не відчував до нього страху, і вони обидва про це знали.
Перед столом стояло величеньке, вишукане крісло, але очільник міряв кімнату кроками, кричучи і розмахуючи руками. Глокту посадили на щось безумовно дороге, але явно задумане так, щоб сидячому було максимально незручно.
Поки очільник сварився, Глокта розважався тим, що уявляв, як над каміном замість голови кровожерної звірюки висить голова Келайна.
При цьому на обличчі Глокти покоїлася маска уваги та пошани.
— Що ж, Глокто, цього разу ти перевершив навіть самого себе, скажений каліко! Коли мерсери дізнаються про це, вони з тебе шкуру здеруть!
— З мене вже здирали — і це лоскітно.
— Ото вже молодчага Глокта, ото придумав, ой, тільки би не луснути зо сміху! Ухилення від сплати королівського податку!
Очільник побуряковів, настовбурчивши бакенбарди.
— Королівського податку? — закричав він, пирскаючи слиною на Глокту. — Та вони всі від нього ухиляються! Мерсери, спайсери[3] — всі! Кожен Господній йолоп, котрий має човен!
— Але цього разу все робилося так відкрито, очільнику. Нас це зачепило. Тож мені здалося, що варто було...
— Тобі здалося? — Келайн розчервонівся і аж пашів від гніву. — Тобі прямо сказали: не займати мерсерів, не займати спайсерів, не займати жодну з великих гільдій!
Він походжав все швидше й швидше.
— Але ж тобі здалося, га? Що ж, він має повернутися на волю! Нам доведеться його відпустити, а тобі — повчитися просити вибачення на колінах! Ну і ганьба! Ти віддав мене на глум! Де він зараз?
— Я залишив його в товаристві практика Фроста.
— Цієї шамкаючої тварини? — Очільнику розпачі вчепився за волосся. — В такому разі вже нічого не вдієш, га? Він буде схожий на казна-що! Не можна відправляти його на волю в такому вигляді! Тобі гаплик, Глокто! Гаплик! Я негайно йду до архілектора! Негайно!
Раптом широкі двері розчахнулись, і до кімнати неквапливою ходою увійшов Северард із дерев'яною шкатулою у руках.
Очільник, роззявивши від гніву рота, мовчки дивився, як Северард грюкнув шкатулою об стіл, від чого у ній аж щось брязнуло.
— Що це у дідька має озна...
Северард відкинув кришку, і Келайн побачив гроші.
Він затнувся на півслові, а його рот завмер, силячись сформувати наступний звук. Спершу він виглядав здивованим, тоді спантеличеним, і, зрештою, настороженим. Келайн стиснув губи і поволі опустивсь у крісло.
— Дякую, практику Северарде, — сказав Глокта. — Можете йти.
Поки Северард неквапливо виходив, очільник замислено погладжував свої пишні бакенбарди, а його обличчя поступово прибирало звичного рожевого відтінку.
— Конфіскували у Ревса. Тепер це, звичайно, власність Корони. Я вирішив, що варто вручити шкатулу вам, як моєму безпосередньому керівнику, щоб ви передали її у скарбівню.
Глокта нахилився вперед, склавши руки на колінах.
— Гадаю, ви могли би сказати, що Реве зайшов надто далеко, що ним почали цікавитись, що потрібен був показовий приклад. Зрештою, не можна, щоб всі думали, ніби ми нічого не робимо. А цей арешт налякає великі гільдії, поставить їх на місце.
— І ви завжди можете сказати, що я скажений каліка, і звинуватити в усьому мене.
Глокта бачив, що очільнику це починало подобатись. І хоча той намагався цього не виказувати, але його бакенбарди тремтіли від побаченої купи грошей.
— Гаразд, Ґлокто, гаразд. Нехай. — Він простягнув руку й обережно закрив шкатулу.
— Але якщо ти ще колись надумаєш вчинити щось подібне... порадься спершу зі мною, добре? Я не люблю сюрпризів.
Ґлокта із зусиллям підвівся і пошкандибав до дверей.
