— Гармату. Розумієш, Телесик із Чорториєм того літа придумали таку собі козацьку гармату. Гарна була гармата, її татари боялися як вогню. Отож якось під Очаковом напали ми на галеру самого кримського хана. Вона, звісно, одразу ж відпливла на відстань польоту стріли і зупинилася. Тоді Телесик із Чорториєм викотили наперед свою гармату і почали бабахкати з неї. Одне ядро влучило галері в самісінький ніс. Там одразу ж спалахнула пожежа, і галера почала спішно відпливати подалі в море. Телесик випустив навздогін ще кілька ядер і припинив стрілянину, бо ядра вже не долітали до неї. І тут звідкілясь вродився твій Грицик. Він гарикнув на Телесика з Чорториєм, аби ті відійшли подалі й заходився заряджати гармату сам. Ті, звісно здійняли крик, що збільшувати заряд небезпечно, та хіба Грицика цим злякаєш? Він двічі вціляв у галеру, а за третім разом гармата розірвалася на шматки… Отак і не стало твого Грицика, — зітхнув Барвінок. — А міг би ще не раз залити татарам сала за шкіру. Тепер тобі все ясно?
— Так, — журно відказав я. — Втім, не зовсім. Дядьку Барвінку, я хотів би дізнатися від вас…
— Ми вже ніби на «ти» перейшли, — нагадав дядько.
— Гаразд, — згодився я. — А ти з якого світу оце зараз прибув — з нашого чи…
Барвінків писок розплився в усмішці.
— Ти хочеш дізнатися, чи є якісь світи, крім цього? — запитав він. — Є. І їх скільки завгодно.
— Я чував хіба що про паралельні світи…
— Це лише малюсінька їх частка.
— Отакої! — не втримався я. — А як ви… як ти став Посланцем?
— Довго розповідати, — стенув плечем Барвінок. — Та якщо коротко, то після того, як я знову відродився, мені сказали, що за прожите мною попереднє життя я гідний вважатися святим…
— Еге ж, так воно і є! — радо вигукнув я. — Коли ми вас зі Швайкою ховали, то Вирвизуб так і сказав: якби у вовчому роду були святі, то Барвінок за свою хоробрість і відданість неодмінно став би одним із них.
— Спасибі йому за це, — відказав Барвінок і підвівся. — Втім, щось я забалакався з вами. Бачите, де я, а де моє світило, — кивнув він на Місяць. — Тож бувайте, друзяки, і до зустрічі якщо не в цьому, то в інших світах!
Він ступив кілька кроків, тоді, начебто щось пригадавши, спинився і обернувся до мене.
— Ет, Кудлатику, — мовив він із заздрістю, — ти навіть не уявляєш, який ти щасливий!
— Ти про нас із Грициком? — здогадався я.
— Так, — відказав Барвінок і важко зітхнув. — А я вже двісті років — звідтоді, як став Посланцем, — тільки те й роблю, що шукаю мого Швайку. Я б усе на світі віддав, аби бути поруч з ним… Ну, бувай!
Він ступив на місячну доріжку і подався по ній у небо. За мить він знову перетворився на хмару й почав мінятися. Спочатку розплився його загривок, потім хвіст, ноги, живіт… А коли воронівські пси насмілилися висунути носи зі своїх схованок — по небу пливла одна лише важка хмара.
Я дивився їй услід і дивувався, яким дивом у мене вирвалися слова про Барвінкові похорони і про те, що сказав при цьому Вирвизуб. Адже про це я й поняття не мав!
Але тут мене наче підкинуло щось і понесло…
І став я вже не Кудлатиком, а досвідченим козацьким вовком Куцим. Щоб мене ніхто не завважив, я стелився невиразною тінню попід засніженими дніпровськими очеретами і мріяв про одне — про відпочинок. Ще б пак — поспішав я в ці краї аж від самого моря. Навіть більше, Грицик наказав мені гнати з усіх сил, бо кримська орда знову вирвалася з Криму. І вирвалася зовсім не там, де на неї чекала козацька сторожа. Та й куди вона прямувала — стежа ця теж не підказувала, бо несподівана хуртовина замела за ордою всі сліди. Тому Грицик поспіхом примоцував під моїм правим вухом тоненьку рурку і звелів передати її Швайці.
Де зимували Швайка з Барвінком, я знав. Спочатку Швайка збирався пересидіти зиму у Воронівці, у Грициковій хаті. Проте дід Кібчик повстав проти цього. Я на власні вуха чув, як вони розмовляли про це минулої осені.
— Ну хіба тобі не однаково, де відігрівати свої кості? — переконував дід Швайку. — Ти ж вивідник зроду-віку, а що путньому вивідникові робити у Воронівці? Нічого. Досить вийти над Городище — і все видно, аж до самісінького моря.
— Ну, діду, про море ви трохи того… — усміхнувся Швайка.
— Ну й що? — дід Кібчик теж не втримався від посмішки. — Я ж до того, що згори набагато видніше. А от ми, — він окинув рукою все довкола, — ми внизу живемо, на оболоні. І до нас не лише кримчак, а й будь-який кайсак може підкрастися непоміченим. То ж тобі і віжки в руки. Збери з моїх хлопців гарну ватагу, навчи їх стежити за Степом — і можеш тоді вилежуватися на печі хоч у самому Переяславі…
І таки домігся дід свого: Швайка перебрався до його зимівника. Тому тепер я й прошкував до діда Кібчика. Біг обережно, бо час від часу в степу зринали татарські роз’їзди.
Один із них навіть подався по моїх слідах ще під Перекопом, і я змушений був добряче заплутати сліди, аби відірватися від нього.
