Бурмило озирнувся в наш бік, і я впізнав у ньому Демка Манюню, який з позаминулого літа став ще й Демком Триголовим — за те, що перед битвою натягав на плечі дошку з трьома головами, аби татари не знали, в яку з них цілити.
— Що, Барвінку, скучив за мною? — весело поцікавився Демко своїм гулким, наче з лісу, голосом. — А це хто? О, та це ж наш Куценький! У гості завітав, еге ж?
Якщо дідові харчі так подіяли на Барвінка, то що вже казати про Манюню? Його ноги були схожі на стовбури десятилітнього дерева, а руки нагадували нижні гілки Сторожового дуба, що височів біля Воронівки. І взагалі, мені здалося, що варто йому зрушити з місця, як земля під ним почне вгинатися.
Демко був страшенно радий моїй появі. Він навіть забув, що я просто так по гостях не бігаю. Демко схилився наді мною і заходився чухати попід шиєю, примовляючи:
— Худий ти якийсь. Не те, що твій друг Барвінок. Ну, нічого, ми з моєю Жданою миттю поставимо тебе на ноги!
Я завихляв хвостом на знак згоди. Я був не проти. Через ті пахощі, що йшли від Демка, мені навіть з голови вилетіло, чому я гнав сюди без перепочинку.
Нараз я побачив, як із верболозу вийшов Швайка. Він про щось гомонів з дебелим чолов’ягою в брунатному кожусі. Чолов’яга повернувся до мене обличчям, і я впізнав у ньому козацького ватажка Вирвизуба.
— А цей як тут опинився? — аж виснув я від подиву. — Він же казав, що поїде зимувати на свою Волинь!
Це я чув на власні вуха, як тільки Дніпро вкрився кригою. На Вирвизуба саме тоді напав такий кашель, що Грицик не втримався й сказав:
— Слухай, Штефане, а чи не поїхати б тобі кудись підлікуватися? Ну яка ж може бути вивідка, коли ти так бухикаєш?!
— Я теж гадаю, що цієї зими з мене кепський вивідник, — прохрипів Вирвизуб і знову затрясся у нестримному кашлі. — Мабуть, подамся на свою Волинь. Там, знаєш, такі гарячі черіні, що будь-яку напасть за лічені дні виженуть!
І от він, виявляється, чомусь опинився не на волинській черіні, а на дідовому обійсті.
Манюня перехопив мій погляд і спитав:
— Дивуєшся, чому Вирвизуб опинився тут? Так він тільки сьогодні зранку на ґринджолах приїхав. Каже, ніби вже здоровий, як бик. А приїхав тому, що односельці послали його по Жданину вудженину. Кажуть, що такої більше ніде нема.
Я ще раз втягнув носом неймовірні пахощі, що кружляли довкола Манюні, й подумав, що Вирвизубові земляки таки розумні люди.
І лише тепер я нарешті доп’яв, чому за парканами обійсть не було чутно чоловічих голосів. Чоловіцтво зібралося саме тут, на Дніпровім березі. З десятеро оголених по пояс дядьків щось витісували над самісінькою водою, і серед них вирізнялася кремезна постать хортицького весляра й теслі Чортория. Поряд з ним вивіркою крутився непосидючий Телесик. Мабуть, вони з Чорториєм знову щось затіяли. На узвишші дзвінко клепали крицю ковалі, а за кілька кроків від кузні чубаті парубки набивали своїм коням нові підкови.
Та найбільше люду було на самому Дніпрі. Попід нашим берегом рибалки видовбали в товстій кризі кілька продовгастих ополонок, запускали у воду підсаки й витягали з води сонну рибу. Вони вивертали вилов на маленькі санчата-кошовки, хлопчаки хапалися за мотузки і наперегін тягли їх на берег.
От тільки не зрозуміло було, що робила решта рибалок. Їх тут було не менше сотні. Вони чорніли аж до крутого протилежного берега, і кожен видовбував собі ополонку. Тих ополонок було вже не менше, ніж самих рибалок. Подекуди ополонки з’єднувалися і синіли до протилежного берега широкими розводами.
— Дивуєшся, чому всі висипали на Дніпро? — перехопив мій погляд Демко. — То я тобі скажу. Розумієш, нещодавно з того берега спробувала підкрастися якась татарська орда. Хотіла, мабуть, чимось поживитися.
Я заперечливо хвицьнув хвостом: цього бути не може. Останнім часом ніхто з татарів і носа не потикав із Криму на правий берег.
— Він не про кримчаків, — пояснив Барвінок, — він каже про інших татар, буджацьких. Це з тих, що валандаються поміж Бугом та Дунаєм.
— Добре, що Барвінок перший побачив, як татарва скочується з того берега, — Демко кивнув на далекі кручі, — і ми встигли приготуватися до відсічі. А якби Барвінок був деінде? Тож тепер дідо звеліли відгородитися від того берега ополонками. Нехай, кажуть, краще орда піде під кригу риб годувати, аніж морочитиме нам голови…
Нараз я завважив, як з берега з’їхали великі сани. На них чорніла кам’яна брила, обплетена товстою линвою. З іншого боку до линви був прив’язаний товстий окоренок.
— А тепер поглянь на он ті сани, що везуть каменюку, — не вгавав Демко. — Як гадаєш, навіщо нам той камінь на Дніпрі? Ніколи не допетраєш!
Я й справді нічого не розумів. Тому запитально нашорошив вуха.
— Це на той випадок, коли ординцям заманеться підкрастися до діда влітку, — пояснив Манюня. — Ми зараз вкинемо той камінь в он ту ополонку, і він стане якорем, а той окоренок, що над ним, — поплавком. Знаєш, навіщо?
Я зморгнув.
Манюня вдоволено усміхнувся і пояснив:.
— Навесні рибалки з’єднають ці цурпалки неводами, і татари заплутаються в них, наче карасі…
