Звенигора обняв Златку за плечі й повів з гори. Коли відійшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилі, крім воєводи, лишився також Сафар-бей. На тлі ясно-голубого неба різко окреслювалися дві темні нерухомі постаті…
Тільки перед вечором Младен і Сафар-бей спустилися з гори до стану. Ніхто не знав, що відбулося там між ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зійшов на кручу і мовчки сів на засніжений холодний камінь. Було щось сумне і болісне у виразі його блідого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.
– Драгане, пошли людей – хай проведуть його до Слівена, – коротко наказав воєвода.
– А як же…
Драган хотів спитати, чи зав'язувати знову очі Сафар-беєві. Але промовчав. Щось невловиме в погляді, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумів свого молодого друга.
– Ні, ні, пов'язки не треба! – сказав поспішно. – Не треба… Я вірю… Не посміє він привести яничарів на могилу матері своєї.
Гамід сидів у кімнаті Сафар-бея на пухкому міндері і з зловтіхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, підвішеного за вивернуті руки до стелі. Насупроти завмерли в чеканні нового наказу яничари – Кагамлик і велетень Абдагул.
– Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний підліток. Ай-ай-ай! – промовив Гамід спокійно. – Твоя вперта мовчанка свідчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобі ноги, вирвали язика і випекли очі? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подівся Сафар-бей!
– Не знаю, ага, – прохрипів бай Станко.
– Але ж сліди ведуть на твоє подвір'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?
– Вдесяте вам кажу: аллах свідок, я не знаю, де подівся Сафар-бей.
– Тоді скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбійником!
– Я вперше чую це ім'я.
– Не кажи дурниць! Якуб увечері зайшов до Сафар-бея з вулиці. Його бачив аскер Кагамлик. Але він не виходив звідти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбійник чи розбійники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обійшлося без твоєї допомоги, старий собако!
– І все ж я не знаю ніякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!
Гамідові урвався терпець. Він вигукнув:
– Абдагуле, всип цьому ішакові ще! Може, тоді він стане розумніший і пригадає те, що з такою упертістю намагається забути!
Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинілі руки, жбурнув від себе. Знову засвистів батіг. Страшний біль спотворив обличчя старого болгарина.
– Нелюди! – прошепотів нещасний. – -Сил більше немає терпіти…
Гамід подав знак припинити катування.
– Ну, говори!
– Дайте води.
Кагамлик підніс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадібно припав до вінець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахії.
– Я чекаю, – процідив Гамід. – Де подівся Сафар-бей?
Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло від побоїв, туго зв'язані руки задерев'яніли. Він втрачав останні сили. Коли б не вірьовка, якою його було підв'язано до стелі, він упав би на долівку, мов лантух.
– Я його і в вічі не бачив, ага.
– Брешеш! Ви викрали його з Якубом!
– Клянусь, я не маю честі бути знайомим ні з яким Якубом.
– Не велика честь бути знайомим з розбійником… Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи – де він? Куди ви поділи Сафар-бея?
– Даремно ви катуєте мене, ага. Мені нічого не відомо ні про Сафар-бея, ні про Якуба.
Тиха, спокійна відповідь Станка вкрай розлютила Гаміда.
Проклятий гяур! В чому тільки душа держиться, – а правди не каже! Але він розв'яже язика затятому гайдутинові! Мусить розв'язати і допитатися, де подівся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гаміда були важливі причини.
Сьогодні вранці, повернувшись від беглер-бея із Загори, він дізнався про таємниче зникнення Сафар-бея. Ця звістка приголомшила спахію. Незважаючи на те, що майже рік між ними існували напружені взаємини, навіть ворожнеча, Гамід не спускав ока з молодого аги і дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамід був дуже забобонний. Багато-багато років тому, коли він з викраденими дітьми воєводи Младена під'їжджав до Загори і, стомлений, сів обіч дороги спочити, до нього нечутно, як тінь, підійшла стара циганка. Її чорно-тьмяні очі вп'ялися в його обличчя.
– Позолоти руку, добрий ага, і я скажу все, що з тобою трапилося в твоєму житті, – прокаркала стара.
Гамід хотів прогнати її, але циганка відгадала його намір і вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав.
– Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато крові. І чорні думи хмурять твоє чоло. Тому я не говоритиму про минуле… Позолоти, красунчику, руку, – і я розповім, що чекає на тебе в майбутньому. Ну, не пожалій для бідної циганки куруша…
Гамід завагався. Майбутнє його лякало. Навздогад сказані циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справді стара відьма прозирає майбутнє?
