– Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому хані, – промовив Звенигора. – Гадаю, нам і зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.
– Ні, краще втрьох, мабуть, – засумнівався Драган.
– Тоді я третій! – схопився Спихальський.
– Ні, ні, пане Мартине, – Звенигора поспішив відмовитись від допомоги свого шумливого, запального друга. – Ми на тебе й одягу яничарського не підберемо…
– Тоді я піду, – промовив Якуб. – Мені…
Але Златка несподівано перебила його.
– Ні, ні, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-поміж вас усіх, знаю Гаміда, його звички. По скрипу підлоги під його ногами я можу безпомилково визначити, що то він і навіть в якому він настрої…
– Ну, що ти, Златко, – почав Звенигора. – Там потрібен вояка, який би умів…
Дівчина не дала козакові закінчити думку:
– Який би умів стріляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! – звернулась вона до воєводи.
Младен розвів руками. Несподіване бажання дочки сповнило його серце гордістю: він раптом побачив у її характері те, чого бажав своїм дітям, коли вони народжувалися, – сміливість, рішучість, вірність батьківщині і готовність покласти своє життя за неї. Але відпустити її на таку ризиковану справу?
Він завагався.
– Так, Златка навчилася добре стріляти, – промовив перегодя. – І на конях їздити… Але ж чи зможеш ти, – звернувся до неї, – проявити витримку і силу духу в тій небезпечній обстановці, яка може скластися в хані Абді-аги?
– Витримку і силу духу якраз і можна проявити в складній обстановці.
Тут втрутився Драган:
– Я гадаю, – сказав він, – Златка якраз може нам бути корисна більше, ніж будь-хто інший. Вона прекрасно знає турецьку мову, – вже одно це багато важить. Крім того, може скластися так, що нам доведеться використати її як приманку для Гаміда.
Дівчина з вдячністю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був незадоволений словами свого друга і хотів різко заперечити йому. Однак воєвода припинив їхню суперечку.
– Я згоден, – промовив він. – Дочка воєводи має право і повинна наражати себе на небезпеку нарівні з іншими… Тепер, другарі, обміркуємо все якнайкраще – і в путь!..
Із-за Родопів подув теплий вітер, і сніг враз посірів, узявся водою. По вулицях Слівена задзюрчали гомінкі струмки.
Біля хану Абді-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагіївські аги і молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до конов'язі, вони попростували до дверей.
У хані було напівтемне і пусто, якщо не рахувати чотирьох спагіїв, які після ситого обіду дрімали в кутках за своїм столом, та самого кафеджіnote 12 Абді-агу. Побачивши нових, незнайомих відвідувачів, кафеджі склав перед довгою сивою бородою руки на знак привіту і досить прудко кинувся назустріч гостям.
– Салям, правовірні! Мій дім до ваших послуг.
Незважаючи на те, що в місті стояло багато війська, прибутки хану були мізерні, й Абді-ага був радий кожній новій людині, яка переступала його поріг з курушем у кишені.
– Нічліг і обід на трьох, – промовив один з новоприбулих, кинувши на стіл золоту монету.
Абді-ага низько вклонився високому красивому спахії, який з такою легкістю розкидається золотими динарами, ніби він був іспанський інфант.
– Все буде до ваших послуг, високошановний ага.
Він провів прибулих на другий поверх свого чималого будинку, відчинив побиті шашелем двері й завів до просторої кімнати. Кольорові шибки вікон пропускали мало світла, і тут було напівтемно, як і внизу. Війнуло застояним повітрям помешкання, в якому рідко живуть люди.
– Розташовуйтесь, вельмишановні. Незабаром служник принесе вам обід, – сказав Абді-ага і, глянувши на високого спахію, спитав: – Насмілюся дізнатися, ага, як довго ви маєте намір пробувати в нашому місті?
– Це буде залежати від багатьох обставин, кафеджі-ага.
– Ви вперше в нашому місті? Мені здається, я вже мав честь зустрічатися з вами…
– Помиляєтесь, кафеджі-ага. Я вперше в Слівені і не мав приємності вас знати, – відповів спахія, стаючи спиною до вікна, щоб світло не падало йому на обличчя.
– Можливо, я помилився. До мене заходить багато різного люду, та й зір став слабнути з літами. Тож хай пробачить мені високоповажний ага, – промимрив господар, задкуючи до дверей.
– Арсене, як ти думаєш, упізнав він тебе чи йому справді привиділося в твоєму обличчі щось знайоме? – спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки кафеджі затихли вдалині.
– Не хвилюйся, Златко. В цьому одязі мене й рідна мати не впізнала б, а не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, – відповів Звенигора, скидаючи спахіївську бекешу з дорогого сукна. – Гадаю, все буде гаразд. Тим більше, що ми не затримаємося тут.
– А все ж я піду розвідаю, чи не донесе на нас старий лис, – сказав третій спахія. – Мене тут ніхто не знає.
– Іди, Драгане, але не гайся, – погодився Звенигора. – Гамід от-от має прибути…
Драган вийшов.
