Стара Планина була найкращим притулком і сховищем для гайдутинів. Усюди в малодоступних місцях – на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковічних пралісів – стояли темні смерекові колиби, зрублені пастухами-балканджіями з наказу гайдутинських воєвод попередніх часів. Були вони приземкуваті, непоказні, але надійно захищали від осінньої сльоти і зимових холодів.
В одну з таких засніжених, похмурих долин привів свій загін воєвода Младен. Поховавши Анку, він жодного дня не хотів зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Слівена жадоба помсти над Гамідом.
Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печі, готували гарячу страву, Драган, перезувшись після довгого переходу в сухі чоботи, підійшов до воєводи.
– Гадаю, бай Младене, мені не завадить прогулятися до міста. Мусимо сповістити наших людей, де ми розташувалися.
– Ти стомився, Драгане.
– Однак відпочивати ніколи. Сафар-бей досі прибув до Слівена, і нам необхідно знати його наміри щодо нас. Також цікаво дізнатися, що поробляє Гамід…
– Ти справжній юнакnote 10 , Драгане! Якщо мені доведеться перейти в кращий світ, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! – сказав з почуттям воєвода. – Ну, що ж, іди! Але будь обережний…
Драган пішов.
Повернувся він несподівано. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.
– Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?
– Так. Але не сам. Зі мною – бай Димитр… Нам обом пощастило: він поспішав із Слівена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Слівена, де марно розшукував би бая Димитра, – тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.
– Де ж Димитр? Клич його сюди! – Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. – Він, певне, має багато чого розповісти…
– Так, він прийшов не з порожніми руками. Я приведу його зараз!
Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.
Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум'я освітило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, – видно, не легко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.
Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слівен і самому, не чекаючи гайдутинського гінця, вирушити в гори.
– Що трапилося, бай Димитре? – спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.
Бай Димитр важко зітхнув.
– Бая Станка скатовано…
– Як? Хто це зробив?
– Гамід… Все допитувався, клятий, де подівся Сафар-бей. А також цікавився Якубом.
– Ну?..
– Бай Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору…
– Жаль бая Станка, – сказав Драган. – Він живий? У безпечному місці?
– Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку… Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене…
Бай Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.
– Щось важливе? – спитав воєвода Младен.
– Дуже важливі новини сповістив мені бай Станко… Гамід обмовився про султанський фірман, в якому йдеться про новий похід на руснаків. Гадаю, вам було б цікаво знати його докладний зміст, бай Младене, га?.. Ось чому я поспішав до вас…
– Спасибі тобі, другарю Димитре, – з почуттям сказав воєвода. – Спасибі тобі від усієї Болгарії за вірну їй службу… Ти приніс дуже важливу звістку, і ми тепер спільно подумаємо не тільки над тим, як захопити Гаміда, а й над тим, як оволодіти султанським фірманом.
– А що це воно таке, фірман? – спитав спроквола поважний Грива.
– Фірман, другарі, – то султанський указ, – пояснив воєвода. – Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дізнатися про дуже вагомі і небезпечні події. Якщо в ньому справді йдеться про новий похід турків на Україну, то ми б дізналися про час виступу, кількість військ та кому з пашів доручено очолювати його. Так я гадаю…
– Гм, то було б справді лепсько роздобути ту штукенцію, панство! – вигукнув Спихальський.
– Безперечно, – підтримав його Звенигора. – Чого б це нам не коштувало! Ми повинні вирушити негайно до Слівена…
Він запитально глянув на воєводу, шукаючи його підтримки.
Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть у думці зважуючись на щось. Потім сказав:
– Ясно, ми повинні зробити це негайно. Але як? І хто піде на це?
– Гамід мешкає в ханіnote 11 Абді-аги, – вставив Димитр. – Його охороняють.
