Звенигора намацав у темряві руки товаришів і з почуттям міцно потиснув їх. Ось вони – друзі! Неволя і спільна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила їх, і вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь і воду. І відвертий, щиросердний Роман, і запальний, гоноровитий, але, по суті, добрий, як дитина, пан Мартин, і похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, – всі вони, не вагаючись ні миті, грудьми заступлять його в час смертельної небезпеки, як і він кожного з них. І від того, що вони ніколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що інакше бути не може, що кожен зробить те, що має зробити справжній друг-побратим, Арсенові стало на душі легко і радісно… Справді, один у полі – не воїн! Це старовинний закон вояцького життя. І скільки разів він переконувався в справедливості цього! Міцна ж вояцька дружба і готовність у найскрутніших обставинах постояти за товариша – то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цілим із найнебезпечнішої тарапати.
Охоплені спільним почуттям, друзі довго гуторили впівголоса, лежачи горілиць на землі і вдивляючись у густо-синє небо, всіяне безліччю мерехтливих зірок. До них озивався нічним шурхотом степ: шелестіла під вітерцем тирса, цвірчали на тисячі ладів коники, іноді десь, налякана нічним хижаком, запідпадьомкає перепілка чи зірветься з гніздовища бистроногий стрепет.
В долині форкали стриножені коні.
Нарешті на всіх налягла дрімота.
– Спати, друзі! Спати пора! Незабаром світатиме, – сказав Звенигора.
Однак сам не заснув. Тихенько підвівся і тінню ковзнув до куща, де спали дівчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущені коси і довго сидів нерухомий, заглибившись у свої думи й оберігаючи сон дівчат і товариства.
Вранці загін розділився надвоє. Спихальський, Роман і Грива ще сідлали коней, а балківчани вже від'їжджали. Іваник, якого Звенигора назначив отаманом загону, гордо випинав вузенькі груди і примушував коня грати під ним. Арсен побажав щасливої дороги, поцілував Стеху і гукнув:
– Ну, рушайте!
Балківчани вдарили коней і риссю помчали широкою долиною прямо на північ. Коли вони сховалися за виднокраєм, Звенигора скочив у сідло, і чотири вершники повернули на південний схід.
Третього дня, пізно ввечері, чотири подорожні зупинилися під брамою січової фортеці. Звенигора руків'ям пістоля загрюкав у міцні дубові дошки. У підворітті прокотилася гучна луна.
Десь угорі, в темряві, скрипнула хвірточка, і сонний голос незадоволено запитав:
– Який там чорт, прости господи, товчеться?
Звенигора мало не зареготав. Радість розпирала йому груди. Після всього того, що пережив у чужих краях, ось він стоїть перед ворітьми рідної Січі і сам собі не вірить: сон це чи наяву? Ніби й не було важкого шляху до Криму, Гаміда і Сафар-бея, гайдутинів Младена, ненависної галери, довгої путі через Болгарію, Волощину і сплюндровану Правобережну Україну до тихої Сули. Здається, ніби вчора надвечір виїхав він із цієї брами, а сьогодні вже й повертається назад. І зустрічає його не хто інший, як сам батько Метелиця! Усміхаючись невидимою в темряві радісною усмішкою, Звенигора уявляє, як там, нагорі, висунувшись із віконця, старий козарлюга вдивляється вниз і намагається розпізнати чотири постаті. Але розпізнати не може і від того злиться. І вже готовий вибухнути гнівом і добірною лайкою.
Голос загримів знову:
– Чи тобі там заклало, ідоле? Чого грюкаєш, питаю?
Тепер уже Звенигора не витримав і зареготав. Саме такі слова і сказані саме таким тоном, притаманним тільки бувалим запорожцям, що не бояться ні бога ні чорта, він сподівався почути зараз від свого колишнього учителя.
– Пізнаю своїх! – крізь сльози і сміх промовив Звенигора. – Відчиняйте, батьку Корнію! Невже не впізнаєте?
Метелиця на якийсь час замовк. Потім охнув і, чути було, одскочив від оглядового віконця. З надворітньої вежі знову почувся його гучний голос. Він будив вартових запорожців, які, нехтуючи небезпекою, спокійнісінько повкладалися спати.
– Вставайте! Та вставайте-бо, іродові душі! Сікачу, Товкачу, годі спати! Прокидайтеся! Дорогий гість приїхав!..
По дерев'яних сходах загупотіли важкі чоботи. Заскрипіла підойма, грюкнув залізний засув – і брама відчинилася. З неї вилетів засапаний Метелиця. За ним поспішали Сікач і Товкач, які спросоння до ладу не розшолопали, чого їх так поспішно збудили, і незадоволено бурчали.
– Арсене! Чортяко! – вигукнув Метелиця і згріб Звенигору в свої ведмежі обійми. – Живий! Прилетів, соколику! Ох ти боже!..
Він міцно притис Арсена до грудей, поцілував в обидві щоки і, врешті, просльозився.
Здивовані і зраділі Сікач і Товкач силоміць вирвали товариша і побратима, якого вони вже не сподівалися побачити живого, з могутніх рук Метелиці.
– Арсене! Брате!..
Після перших бурхливих проявів радості, коли чулися тільки окремі вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожні, мабуть, стомилися і потребують відпочинку.
