– Без спочинку з-за самого Дунаю, батьку, – сказав Арсен. – Тож не дивно, що я і мої товариші не відмовимось від вашої гостинності. Останні три дні мчали, мов на крилах. Скучив за товариством січовим та й наглі справи… А що – кошовим і досі Сірко?
– А хто б же? Відмовлявся, правда, дуже. Казав – старий став. Але ж товариство наполягло… Та й час тривожний…
– Мені б зразу до нього…
– Чекай, чекай, хлопче! Надворі глупа ніч – а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся – а тоді роби що знаєш! – охолодив Арсена Метелиця. – Заїжджайте!.. Товкачу, постав коней до стайні! А ти. Сікачу, роздобудь чого-небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавіше, недотепи!.. А я вже постою на чатах!
Після ситої вечері Метелиця відправив Романа, Спихальського і Гриву спати, а Звенигору примусив розповісти про свої мандри і поневіряння. Старий запорожець і його молоді товариші, затамувавши подих, довго слухали цікаві розповіді, і лише перед світом зморений Арсен заснув.
Вранці вся Січ дізналася про повернення Звенигори. Кожен хотів на власні очі побачити його і послухати про все, що він зазнав. Але Звенигора, скинувши з себе турецький одяг і вбравшись за рахунок військової скарбниці у новий, пішов до кошового. Зате Спихальський, Роман і Грива на всі заставки оповідали про своє поневіряння в неволі. Особливий успіх у запорожців мав пан Мартин. Розповідав він цікаво і не без гумору, частенько ввертаючи в свою розповідь польські словечка і змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем і звитяжцем. Слухаючи його, козаки час від часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навіть про трагічні події з їхнього життя умів розповісти дотепно і весело. Тоді пан Мартин реготав гучніше за всіх, задерши голову і наставивши в голубе небо свої руді вуса-списи. Потім набирав поважного вигляду і знову заходжувався розважати своїх слухачів новою пригодою, в якій правда нерідко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.
Проходячи мимо гурту, Звенигора зустрівся поглядом з паном Мартином – йому запорожці підсунули під ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усім було видно оповідача. Спихальський хитро усміхнувся, підморгнув і теревенив далі:
– А єднего разу – то було юж на Дністрі – послав мене пан Арсен розвідати переправу… Шуснув я в кущі і йду собі понад берегом. Остерігаюсь, коб який татарин не загледів мене. Аж патчу – біжить до річки гарненька татарочка з високим мідним глеком на плечі. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далі? Татарочка поставила глек на камінь, оглянулась навколо і – о, панство! – почала швидко роздягатись… Я зажмурив очі… Потім мені набридло стояти, мов сліпому, і я розплющив єдне око…
– Га, га, га! – зареготали навколо запорожці.
– Патчу – лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах… Ох, Єзус!.. А як я розплющив і друге око, вона юж встигла…
Звенигора не розібрав, що там «юж встигла» татарочка, але по тому, який громовий регіт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом і жартом зумів прихилити до себе козацькі серця.
У світлиці військової канцелярії Звенигору зустрів сам Сірко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим і зворушеним. Старий отаман розкрив обійми і, не дозволяючи молодикові вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землі, притис його до грудей.
– Ти повернувся-таки! Слава богу! А я вже не сподівався побачити тебе живого і відчував гріх на своїй душі!
– Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов…
Сірко посадив Арсена насупроти себе. Зітхнув.
– Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним… Видно, не доведеться бідоласі померти на рідній землі… Однак ти недаремно їздив: прислужився рідній матері нашій Україні і всьому кошеві запорозькому. Твоя звістка про похід Ібрагіма-паші на Чигирин дозволила нам вчасно підготуватися до зустрічі ворога й успішно відбити його напад… Даремно Ібрагім-паша і хан Селім-Гірей три тижні без упину штурмували Чигирин. По кілька разів на день кидали вони на приступ свої війська, копали апроші і закладали під стіни міста порохові міни – ніщо їм не допомогло! Чигирин вистояв, а Ібрагім-паша з Селім-Гіреєм безславно відступили… А ми тут, на Низу, теж не сиділи склавши руки – шарпали татарські улуси, громили переправи турецькі через Буг, стерегли Муравський шлях, знищували ворожі валки з припасами… В усьому цьому є й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про наміри ворога – то вже наполовину виграна баталія!
– Я радий чути це, батьку, – скромно відповів Звенигора. – Але то діло минуле… Турки не облишили наміру заволодіти Україною. Султан Магомет знову готує похід. Ще грізніший, ніж торік!
Сірко уважно подивився на козака.
– Ти маєш певні вісті?
– Так. Мені пощастило разом з моїми болгарськими друзями роздобути султанський фірман. – 3 цими словами Звенигора видобув з-за пазухи цупкий сувій пергаменту і подав його кошовому.
Сірко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув його до столу долонями. Довго вдивлявся в нього.
– Про що пише султан?
