Побачивши генерала, Роман Воїнов здригнувся і хотів було відступити назад, але в залі настала тиша, всі завмерли, і він не посмів порушувати стрій.
– Генерал-майор Трауерніхт! – об'явив хтось із старшин.
Звенигора виступив наперед. Вклонився, опускаючи праву руку мало не до підлоги.
– Ти привозіль фірман? – спитав Трауерніхт, з задоволенням оглядаючи струнку, туго збиту постать козака.
– Так, пане. Я з товаришами роздобув його в Туреччині. Кошовий Сірко наказав відвезти його до гетьмана і пана воєводи, а по дорозі – показати комендантові Чигирина, щоб він спішно готував фортецю до нової облоги.
– О-о, ві слухаль? Що говорить цей косак!.. Це є знову війна! – вигукнув генерал.
– Так, пане, – підтвердив Звенигора, виймаючи фірман і подаючи його генералові.
Той розгорнув, повертів перед очима.
– Швайнерайnote 18, але ж тут написано по-турецьки!
– Так, пане. Дозвольте – я прочитаю і перекладу.
Звенигора вже знав лист напам'ять і швидко переказав його зміст. Трауерніхт не спускав з нього погляду. Видно було, що він вражений не тільки важливою вісткою, а й тим, що звичайний запорожець так вільно перекладає з турецької.
– Панове, надзвичайно інтересант! – вигукнув генерал. – Ми ждали війна, але все-таки сумнівались… І от запорошці привозіль таку важливу новіну… Колосаль! Колосаль! – І поплескав Звенигору по плечі. – Данке, майн лібер!note 19 Я завшти віт запорошський косак у захопленні бути… Дуже добрі зольдат, майне гершафтен!.. note 20 Віт дізерnote 21 новін князь Ромодановський дуже задоволений бути…
Я також задоволений… Молодшина, косакен… – І глянув на Арсенових товаришів. – А то твої камераден?note 22
Він підійшов до Спихальського. Той випнув груди, виструнчився. Німець поблажливо поплескав його по плечі також.
– О, богатир! Геркулес!.. А цей… Ба! Ба! – Генерал раптом поперхнувся, витріщив очі, а його вид почав наливатися кров'ю. – Доннерветер!note 23 Але ж то єст холоп Ромка Воїноф! Ройбер!note 24 Грабіжник! – він задихнувся, посинівши від люті, що нахлинула на нього. – Зольдатен! Взяти цей ферфлюхтер гунд!note 25 Він ніякий косак єст! То єст мій кріпак… З сільця Плоского, із-під Тули… Бунтівник, підпалювач!.. Спалив мій маєток… Дуже корош маєток… І втік, ферфлюхтер!.. Н-на!.. Тепер маєш – він став запорошський косак!.. Герой!.. А де був? У Стеньки Разіна?.. Голюбщику, твоє місце на стайня! Там я покажу, як палить мій тім!.. Зольдатен, схопіть його – забийт у кайтани! В тюрму! – Трауерніхт бризкав слиною, розмахував руками, тупав ногою.
Стрільці схопили Романа, вирвали у нього шаблю, яку він намагався вийняти з піхов. Поволокли до виходу.
– Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзі! – крикнув, пручаючись. – Ось яку волю я знайшов на батьківщині! Прокляття!
Арсен кинувся до генерала.
– Стривайте! Що ви робите! Негайно звільніть нашого товариша! Ми з ним привезли з Туреччини таку важливу звістку, а ви його в тюрму? Оце така нагорода?
– Чого косак так кричить? Чи він гадає, що тут запорошський січ? – промовив глузливо Трауерніхт.
Звенигора аж тремтів од люті. Ні, не такої зустрічі він чекав у Чигирині! Рука мимоволі потяглася до шаблі. Але його раптом відтер плечем Спихальський, а Грива міцно здушив за лікоть.
Пан Мартин став перед генералом, наїжачив на нього вуса. Обличчя його зблідло, а очі були готові виприснути з орбіт. Голос тремтів.
– Псякрев! Пане генерале, але то ж неподобство творити таке зухвале злочинство з нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навіть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного півня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось остатнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився своїй ойчизні! До того ж він юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, річ друга!
Трауерніхт поривався щось сказати, але Спихальський так розійшовся, що не помічав того і продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима.
– Нині я майже зрозумів, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з своїми кріпаками, якщо така добра і чуйна людина, як пан Роман, підняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гірше, ніж вашому бидлові… Але ж, панство, хлоп – теж чловєк, холера ясна!.. Він має ту ж плоть і кров, що й ми, шляхтичі. Він так само радіє, сумує, кохає і ненавидить… Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан Єзус? Га? Питам вас!..
– Холоп – то єст холоп, майн лібер! – вирячився на Спихальського Трауерніхт. – І якщо ви єст справді шляхтич, як заявляйт, то мені дивно слухайт од вас подібну мову!.. Ніхт варnote 26, панове?
– Так, так, пане генерал-майор, – почулися голоси.
– Ві слухаль?.. На цьому з холопом кінчайт!.. Шпасибі, косакен, за фірман, за надзвичайно важливу звістку… Гадаю, князь Ромодановський дасть вам за неї шудесний презент.
– Нам не потрібний ніякий презент! – вирвався знову наперед Звенигора. – Звільніть нашого товариша! Інакше ми домагатимемося його звільнення силою зброї! – І він люто стукнув руків'ям шаблі.
